Ми звикли сприймати Миколу Лисенка крізь призму хрестоматійного образу: для більшості він назавжди залишився “основоположником української класичної музики”. Ця монументальна постать – із пам’ятників, підручників і назв музичних закладів – настільки домінує в нашому сприйнятті, що за нею майже неможливо розгледіти живу людину. Але варто прислухатися до того, як він створює свій “Момент зачарування”, як говорить із нами через “Вальс-розлуку” чи “Меланхолійний вальс”, і стає зрозуміло: перед нами не монумент, а композитор, який переживав, сумнівався й відстоював право української музики на власний голос.

Більшість портретів Лисенка схожі між собою: високе чоло, густі вуса, елегантний костюм. Це класичний “парадний” образ, який із роками став офіційним символом. Проте за цією зовнішністю – не лише історія успіху, а й людина, яка свідомо обрала свій шлях. Спробуймо на хвилину відкинути цей стереотип, щоб побачити справжній масштаб особистості.
Лисенко зробив українську музику здатною передавати глибину людських почуттів з тією ж відвертістю, що притаманна найкращому європейському романтизму. Саме такий погляд остаточно сформувався у нього під час навчання в Лейпцизькій консерваторії. Там він переконався: мистецтво – це не лише краса чи пишність, а передусім надзвичайно інтимна розмова, здатна вловити найтонші порухи душі.
У солоспівах Лисенко перетворював поезію Тараса Шевченка й Лесі Українки на глибокі психологічні драми, де кожен інтонаційний штрих передає ледь вловимі відтінки людського болю, ніжності чи надії. В операх він відмовився від шаблонних номерів, натомість зосередившись на внутрішньому світі своїх героїв. Навіть хорова музика перестала бути лише урочистим колективним звучанням – у ній з’явилася особиста інтонація, роздуми про свободу, долю і людську гідність.
Мабуть, найвідвертіше Лисенко говорить саме за фортепіано. Тут немає великої сцени, театральних ефектів чи складної драматургії – лише композитор і його інструмент. Особливо промовисто це відчувається в "Альбомах літа" – циклах фортепіанних мініатюр, що нагадують музичні щоденники про сокровенне: невагомість першого почуття, тиху радість, меланхолію і глибокі внутрішні переживання.
Втім, було б помилкою думати, що Лисенко жив лише світом високого мистецтва. Однією з найважливіших справ його життя стало записування народних пісень. Уявіть: понад 1500 народних пісень він дбайливо записав і опрацював, перетворивши їх на справжній скарб. Але для нього це не було колекціонуванням фольклору “для архіву”. Він прагнув зрозуміти, як насправді живе українська музика: як співають селяни, як тягнеться дума в устах кобзаря, що робить народну мелодію впізнаваною з перших звуків. Саме тому Лисенко так цінував кобзаря Остапа Вересая: він шукав у його співі не "музейну старовину", а ту справжню, живу емоцію, яка робить музику не просто нотами на папері, а частиною людської душі.
Ця природність стала основою і його опер. Послухайте “Наталку Полтавку”, “Тараса Бульбу” чи навіть комедійну “Енеїду” – і ви почуєте, як музика повторює природні інтонації української мови. Лисенко не підганяв українське слово під готові оперні схеми. Навпаки – він дозволяв самій мові народжувати мелодію. Його герої не просто співають. Вони розмовляють, сперечаються, жартують, закохуються й страждають саме так, як це відбувається в реальному житті. Саме ця “розмовна” природа музики робить його опери дивовижно живими навіть через століття.
Водночас Лисенко зовсім не був суворим академіком. Він чудово знав світ домашнього музикування, салонних вечорів і балів. У його доробку – вальси, мазурки, полонези, романси, скерцо – музика, яку із задоволенням виконували не лише професіонали, а й аматори. Він показав, що справжня майстерність не обов’язково має бути складною для слухача. Вона може бути легкою, витонченою, танцювальною – і водночас бездоганно професійною.
Цю ж природність і легкість Лисенко згодом переніс у музику для дітей. Його дитячі опери “Коза-Дереза”, “Пан Коцький” і “Зима і Весна” стали справжнім проривом. У той час, коли опера залишалася мистецтвом переважно для дорослих, він створив повноцінний музичний театр для юних глядачів. Він не шукав легких шляхів чи спрощених мелодій, а натомість – безмежно довіряв дитячому вмінню відчувати справжню красу.

Про Лисенка написано тисячі сторінок. Його внесок давно не потребує доказів. Але, можливо, важливіше поставити інше запитання: а чи хочеться слухати його музику сьогодні?
Відповідь приходить дуже швидко – достатньо сісти в концертній залі й дозволити цій музиці звучати без жодних упереджень. Тоді раптом виявляється, що Лисенко зовсім не суворий класик із пам'ятника. Він дотепний, ніжний, часом меланхолійний, часом блискуче іронічний. І, що найдивніше, – ближчий до нас, ніж ми звикли думати.

Публікуємо статтю піаніста та музикознавця Северина Гундяка, який вже кілька років досліджує творчість маловідомого українського композитора ХХ століття Ярослава Верещагіна. Минулого року Северин звернувся до команди Львівського органного залу, яка вже понад чотири роки впроваджує стратегію Ukrainian Live.  І вже восени піаніст зіграв два концерти в Органному залі, які були записані і опубліковані у першому в світі додатку з українською класикою. У планах музиканта виконати всі фортепіанні твори Ярослава Верещагіна. А поки, читайте статтю Северина Гундяка про композиції, які вже зараз можна послухати в додатку Ukrainian Live Classic.

– Музика Ярослава Верещагіна, особисто для мене, – це філософія у звуках. У ній вічні питання, які цікавлять суспільство, екзистенційна тривога, трагедія митця і людини, інтелектуальні пошуки, які уміщаються в лаконічних музичних текстах. Фортепіанні твори Верещагіна – це музика, про яку однозначно має дізнатися більше музикантів та слухачів.
Ще під час навчання в музичній школі мені запам’ятався момент, коли я почув про композитора Ярослава Верещагіна і його твір “Musica rustica” для фортепіано. Вдруге до творчості Верещагіна я несподівано звернувся, навчаючись в музичній академії: на випускному іспиті зі спеціальності я виконував його Другу сонату. Зрештою, про Верещагіна та його творчість я написав бакалаврську, а потім магістерську роботу. З цією темою також виступав на науково-творчій конференції в Одесі. Взагалі, я люблю порпатися в інтернеті в пошуках рідкісної але вартісної музики. У цьому розумінні українська класична музика потребує особливо інтенсивної дослідницької роботи, гарних виконань та промоції. Тому я поставив собі цікаве завдання – заграти та записати всі фортепіанні твори Ярослава Верещагіна, ноти яких мені вдасться знайти. Першим результатом моїх творчих пошуків став концерт “Класичний варіант. Концерт з фортепіанних творів Верещагіна” у Львівському органному залі, який відбувся 17 листопада. Далі сольний концерт у київському хабі фундації VERE MUSIC FUND та повтор програми в Органному залі у Львові.

Новелета №1 (1975) – перший з чотирьох творів композитора у жанрі новелети, який стає місцем вираження ліричної сторони композитора. Як і особистість Ярослава Верещагіна, його новелети не є цілковито ліричними і містять потужну драматичну складову. Середній розділ тричастинної форми драматичний, у ньому чимало напруги і дисонансів. Таку саме особливу рису має і Новелета №3 (1994). У ній ще більше тривожності, яка переслідує слухача аж до початку заключного розділу. На останній сторінці рукопису новелети композитор залишив коментар, який в точності передає настрій цієї музики: “Перший твір, написаний після виписки із лікарні на квартирі у брата Бориса…У лікарні я думав, що вже більше ніколи нічого не напишу…”.

Одна з провідних рис творчості Верещагіна – звернення до музичного фольклору. Народна творчість відчутна у різних виявах: музичних тембрах, ладах, які композитор використовує, у ритміці, гармонії, у підборі текстового матеріалу. Фольклорні мотиви у мелодії Верещагіна – вияв підсвідомої трансформації композитором народної творчості, «пережиття» її, пропущення її через власне «я». В одному зі своїх інтервʼю композитор ділиться: «…З великим інтересом і задоволенням вслухаюся у народні пісні, вивчаю їхню стилістику. У мене є обробки народних українських, словацьких, чеських пісень. Проникнення у фольклор спонукає деколи авторів звертатися до найбільш новаторських засобів музичної виразності: алеаторики, мікрохроматики, модальності, гетерофонії. Але я не прибічник змішування «французького із нижньогородським» – тобто включення цитат, фольклорних інтонацій у «чужу» систему мислення. Мені не подобаються, наприклад, твори для органа, де використовується фольклорна за походженням мова. Народне мистецтво дає енергію для власної творчості, для мене це один із найбільш ефективних шляхів оновлення «технології»…». В іншому виданні композитор продовжує свою думку: «Дух рідної землі, її звучання відбивається у мові, у пісні, у характері народу, а через це – і у творчості», а також: «Для мене особисто підсвідомим творчим імпульсом може стати і народна пісня, і її окремі поспівки, і навіть твір професіонального композитора, тісно пов’язаний з фольклором». Серед фортепіанних композицій, які прозвучали в програмі “Класичний варіант” фольклорні риси найбільше присутні у творах “Musica rustica” (1978), Сонатах №1 (1970) та №2 (1974), а також Сонатині (1973). Сонатина, яку Верещагін написав після закінчення Київської консерваторії – є водночас досить грайливою і химерною. У центральному розділі другої частини композитор зазначає характер музики “rustico” (“в сільському стилі”). До слова, така позначка часто зустрічається і в багатьох інших творах Верещагіна. У цій “невеликій сонаті” яскраво відбилася ще одна надзвичайно характерна риса композитора – особлива увага до тембрової сфери. Твір рясніє контрастами, неочікуваними перемінами, а нотний матеріал містить безліч позначень і вказівок автора стосовно виконання.

У першій частині Сонати №1 уважний слухач може почути інтонації коломийки, що, як і характерно для композитора, не є прямою цитатою, а радше своєрідним натяком. Друга частина ніби перемикає слухача і підносить у якийсь ефемерний вимір. У мене особисто виникає асоціація з “нічною музикою” Бартока. У Сонаті №2, певно, найбільш виражена тембральність. Кульмінацією циклу є запальна третя частина, що нагадує нестримний гуцульський танець.

Говорячи про пʼєсу “Musica rustica” я погоджуюся з музикознавцями у тому, що це справжній шедевр Верещагіна і загалом один з найвидатніших творів української фортепіанної музики ХХ століття. Тут композитор у свій самобутній спосіб поєднує сучасні композиторські техніки і фольклорність. Винахідлива, напрочуд деталізована ритміка, імпровізаційність і використання алеаторики наближає стиль пʼєси до автентичного народного музикування – не менш віртуозного, ніж найвідоміші зразки академічної музики.

“Маленька класична сюїта” (1973) – зразок звернення Ярослава Верещагіна до неокласики. Це переосмислення традиційної барокової сюїти сучасною композиторською мовою. Сюїта написана у двох варіантах – для клавесину та фортепіано. Для твору характерна графічна фактура з використанням численних дисонансів, певні поліфонічні прийоми та оригінальний підхід до старовинних танцювальних жанрів.

У цей буремний час ми спостерігаємо особливий інтерес до української культури, і цим треба користуватися, знайомлячи широку публіку з українською музикою. Але, найперше, ми самі мусимо її віднаходити, досліджувати, виконувати та популяризувати. Бо саме минуле творить наше сьогодення, а від сьогодення залежатиме наше майбутнє.

Текст: Северин Гундяк
Редагування: Вікторія Антошевська

Mykola Diletskyi is a composer with a question mark

Little is known about his life, which is not surprising, because it was so long ago... He was born around 1630 and died around 1690. There is only a mention of his origin in the censuses of that time: "inhabitant of the city of Kyiv". But his life was not limited to Ukraine alone. Surprisingly, even at that time people could study or work abroad and be successful in it. Mykola Dyletskyi's stay in Vilno (now Vilnius) is documented, he received there a brilliant education at the Jesuit Academy and got the academician degree, he worked as a teacher of church singing in Vilnius and other cities.
Diletskyi was an excellent theoretician, because he independently wrote an entire treatise "Musical Grammar", which is considered the first in Eastern Europe.
Mykola Diletsky'is compositions began to be studied relatively recently, in the second half of the last century. However, this is like a drop in the ocean. After all, some of his musical works are preserved in manuscript collections, some can be found in the archives of the Manuscript Institute of the Volodymyr Vernadskyi National Library in Kyiv, some works are scattered around the world, and some are lost forever.
Thanks to the Ukrainian Live project, you can listen to the music by Diletskyi, who wrote it in the 17th century, when the world and everything around was completely different, and for a while to feel that atmosphere.

Text by Maks Lunin
Translated by Diana Kolo
Portrait by Hlib Rachmanin (fictional image)

Микола Дилецький — композитор зі знаком запитання

Про його життя відомо небагато, що й не дивно, адже це було так давно… Він народився близько 1630 року, а помер близько 1690-го. Про його походження є лише згадка в тогочасних переписах: «житель града Києва». Та Україною єдиною його життя не обмежувалося. На диво, навіть у той час люди могли навчатися чи працювати за кордоном і бути в цьому успішними. Документально підтверджено перебування Миколи Дилецького у Вільні (нині Вільнюс), де він здобув блискучу освіту в Єзуїтській академії і отримав звання академіка, працював учителем церковного співу в тому ж Вільнюсі та інших містах.
Дилецький був чудовим теоретиком, адже самостійно написав цілий трактат «Граматика мусикійська», який вважають за перший у Східній Європі.
Композиторську творчість Миколи Дилецького почали вивчати порівняно нещодавно, у другій половині минулого століття. Проте це як крапля в морі. Адже частина його музичних творів берігається у рукописних збірках, дещо можна знайти в архіві Інституту рукопису Національної бібліотеки імені Володимира Вернадського в Києві, якісь твори розкидані по світу, а щось втрачено назавжди.
Завдяки проєкту Ukrainian Live можна почути якою була музика Миколи Дилецького, що писав її у 17 столітті, коли світ і все навколо було зовсім інакшим, та на деякий час проникнутися тією атмосферою.

Текст: Макс Лунін
Портрет: Гліб Рахманін (умовне зображення)

Noticing how the student of the music school, Mykhailo Skorulskyi, constantly distracted himself from studying general subjects by writing music, the history teacher asked him: 
— Mykhailo, have you read "The Three Musketeers" by Alexandre Dumas? 
— Not yet, but I will definitely read it! 
— There is a character in it who reminds me of you - Aramis. You, Skorulskyi, dream about music during history lessons. Look, music will make you return to the study of history.
Whether Mykhailo Skorulskyi fulfilled his promise to the history teacher, we do not know for sure, but we can confidently say that he began not just to learn, but practically create history. He was born into a creative and wealthy family. His mother was a pianist, a student of Mykola Lysenko; his father had a good ear and once sang in Lysenko's choir. The Skorulskyi house was always filled with famous names of artistic figures in Kyiv. But, his parents had to separate, and young Mykhailo often had to move and be raised first by his grandmother, who was a distinguished lady at the Kyiv Institute of Noble Maidens, and then by his father in Riga. Finally, he returned to his mother, who at the time had remarried and lived in Zhytomyr.
Such frequent moves were beneficial to Mykhailo's artistic character, as he found something in each place that helped him develop his musical talent. Living with his grandmother, he learned to read and write early, sitting in on lessons that "Baba Sasha" led for the youngest institute students. But most often, he would sneak into the class with a large grand piano and listen to Mykola Lysenko's playing. Being with his father in Riga marked the beginning of Mykhailo Skorulskyi's first large-scale attempts at composition. Already living in Zhytomyr, he entered and successfully graduated from a music school, where he practiced teaching piano to students for three years alongside his studies.
Later, there was education at the conservatory, marriage to singer Lyudmyla Andriyenko, and work as a teacher and director in music educational institutions. The First World War, after which the Skorulskyi Music and Vocal Studio was opened in 1918 and the Zhytomyr Choreographic Studio in 1921. All these years were incredibly fruitful for Mykhailo Skorulskyi. Intensive concert activity, writing new symphonic, chamber, and choral works, two symphonies.
But perhaps the most successful period in Skorulskyi's life was the summer of 1936. In the village of Motovylivtsi near Kyiv, the composer wrote the piano ballet "Forest Song", which, despite prohibitions and Soviet censorship at the time, became the pinnacle of Ukrainian choreography of the 20th century. The libretto of the ballet was created by the composer's daughter Natalia. In 1944, the Kyiv Opera and Ballet Theater resumed work on staging the ballet. The premiere took place on February 25, 1946.
A few years after that, Mykhailo Skorulskyi's life was cut short. He wrote hundreds of interesting musical works, raised several generations of cultural figures in Ukraine, and gave us all a living embodiment of Lesya Ukrainka's work "Forest Song".

Text by Maksym Lunin
Portrait by Hlib Rachmanin

Помітивши, як студент музичного училища Михайло Скорульський постійно відволікається від вивчення загальних предметів написанням музичних творів, учитель історії запитав у нього: 
— Михайло, ти читав «Три мушкетери» Александра Дюма?
— Ще ні, але обовʼязково прочитаю! 
— Там є персонаж, який нагадує тебе - Араміс. Ось ти, Скорульський, на уроках історії мрієш про музику. Гляди ж, музика змусить тебе повернутися до вивчення історії. 
Чи виконав Михайло Скорульський свою обіцянку перед вчителем історії, ми точно не знаємо, але про те що він почав не просто вчити, а фактично творити історію, можемо сказати впевнено. 
Народився у творчій заможній родині. Його мати – піаністка, учениця Миколи Лисенка; тато мав гарний слух та у свій час співав у Лисенковому хорі. Дім Скорульських завжди був наповнений відомими людьми з мистецьких кіл Києва. Але батькам довелося розлучитися, а малому Михайлові часто переїздити та виховуватися спочатку бабусею, що була класною дамою в Київського інституту шляхетних дівиць, згодом батьком у Ризі. Врешті, він повернувся до матері, яка на той час вдруге виийшла заміж та жила в Житомирі. 
Такі часті переїзди стали в нагоді творчому характеру Михайла, адже в кожному місці він знаходив щось, що допомагало йому розвивати свій музичний талант. У бабусі він рано навчився читати і писати, сидячи на уроках, які «баба Саша» вела для найменших інституток. Та найчастіше тоді він прокрадався до класу з великим роялем і слухав гру Миколи Лисенка. Будучи з батьком у Ризі, розпочав серйозі заняття музикою. Більше того, саме на той період припали перші композиторські спроби Михайла Скорульського, причому одразу масштабні. Уже живучи в Житомирі, хлопець вступив і успішно закінчив музичне училище, де паралельно з навчанням 3 роки практикував викладання фортепіано для студентів. 
Згодом було навчання в консерваторії, одруження зі співачкою Людмилою Андрієнко, робота викладачем та директором у музичних закладах освіти. Після першої світової війни відбулося відкриття Музично-вокальної студії Скорульських у 1918 році та Житомирської хореографічної студії в 1921 році. Усі ці роки в Михайла Скорульського були неймовірно плідними: інтенсивна концертна діяльність, написання нових симфонічний, камерних, хорових творів, двох симфоній. 
Але, напевно, найбільш вдалим у житті Скорульського було літо 1936 року. У селі Мотовилівці під Києвом композитор написав клавір балету «Лісова пісня», який незважаючи на заборони та радянську цензуру став вершиною української хореографії ХХ століття. Лібрето балету створила дочка композитора Наталія. У 1944 році Київський театр опери та балету відновив роботу над постановкою балету. Прем’єра відбулася 25 лютого 1946 року.
Через кілька років після цього обірвалося життя Михайла Скорульського. Він написав сотні цікавих музичних творів, виховав не одне покоління культурних діячів України, та подарував усім нам живе втілення твору Лесі Українки «Лісова пісня».

Текст: Максим Лунін
Портрет: Гліб Рахманін