These 35 years of Independence have finally allowed Ukrainian music to be heard without restrictions. We take yellowed manuscripts off the shelves to bring long-forgotten works back to life, while remarkable new compositions continue to be written and premiered today.

The Ukrainian Live Classic media platform – with articles about composers, a YouTube channel featuring professional recordings, and the largest online library of sheet music – supports the revival and development of Ukrainian classical music.

This symbolic selection of 35 works is an invitation to discover the treasures of our musical heritage. To make exploring them easier, we have grouped the works into thematic sections.

WHEN THE ORGAN SPEAKS: FROM SILENCE TO COSMIC HEIGHTS

1. Viktor Kaminskyi – Leopolis Concerto Grosso for Organ and String Orchestra:
A heartfelt declaration of love for Lviv and a dedication to Maestro Myroslav Skoryk. This work creates a musical bridge between the distant past and the present, where the majestic organ merges with the city's vibrant and unpredictable pulse.
2. Mykola Kolessa – Prelude and Fugue:
The composer's debut work for the organ. The serenity of the prelude and the energy of the fugue unfold in a masterfully crafted musical narrative, brought to life in a virtuosic performance by the Belgian organist Peter Van de Velde.
3. Oleksandr Honobolin – Concerto for Organ and Strings:
A heartfelt dialogue between two musical forces, leading from dramatic tension to a state of profound inner peace.
4. Valentyn Bibik – Concerto for Organ and Orchestra:
Music that takes flight. Here, the organ carries the listener from earthly silence into the infinite vastness of the cosmos.
5. Viktor Telychko – Fantasia Cadenza:
A true embodiment of freedom. From quiet melancholy to a confident sense of moving forward, this music feels like a breath of fresh air.
6. Ivan Ostapovych – Symphony No. 2:
A deeply contemplative work. The perfect choice when you want to pause, close your eyes, and listen to the silence within.
7. Oleksandr Rodin – Requiem for the Future for Organ and Soprano:
This is not a lament for the past but a musical warning for the future. The voice and organ come together to create a powerful drama about humanity's responsibility for our planet. Despite its serious title, the work is filled with light and hope, and its finale sounds like a heartfelt plea for peace.
8. Leonid Hrabovskyi – STR-O(r)GAN:
Immerse yourself in a remarkable sonic universe, where German virtuoso Jacobus Gladziwa pushes the expressive possibilities of the organ into almost mystical dimensions, creating an extraordinary sense of immersion.

SYMPHONIES THAT ENERGIZE

9. Volodymyr Sokalskyi – Symphony in G Minor:
A celebration in music. From soulful violin melodies to the explosive final Kozachok, this is music that fills you with energy.
10. Stefania Turkevych – Symphony No. 1:
A bold symphonic manifesto by Ukraine's first woman composer, where European elegance meets the warmth and lyricism of the Ukrainian musical tradition.
11. Anatolii Kos-Anatolskyi – Piano Concerto:
A musical journey into the Carpathian Mountains, where every chord breathes with mountain air and the spirit of Ukrainian folk song, brought to life in a heartfelt performance by Oleksandr Kozarenko.
12. Roman Simovych – Piano Concerto:
Bright, elegant music in an outstanding performance by Maria Krushelnytska, where piano and orchestra blend into a single musical voice.
13. Mykhailo Skorulskyi – Piano Concerto:
A sweeping, passionate work that waited decades to be heard – a true "fifth ocean" of Ukrainian classical music.
14. Borys Kudryk – Symphony in E Minor:
Music written in a concentration camp, yet radiant with extraordinary light and an unwavering belief in the triumph of beauty.
15. Roman Prydatkevych – Symphony No. 3 "Western Kentucky":
A remarkable discovery in which American landscapes meet the Ukrainian soul – a masterful blend of majestic mountains, golden fields, and a touch of Hollywood charm.
16. Myroslav Skoryk – Hutsul Triptych:
Carpathian legends brought to life through the music written for Sergei Parajanov's legendary film Shadows of Forgotten Ancestors. From the stillness of the mountains to the exhilaration of an untamed dance.
17. Oleksii Bezborodko – Symphony of Indomitability:
An honest musical reflection on our own time – from the pain of loss to an unbreakable faith in victory.
18. Zoltan Almashi – Symphony No. 3 "Victorious":
A vivid musical portrait of the present day, culminating in magnificent fanfares of hope.

CHAMBER MUSIC FOR THE SOUL

19. Maksym Berezovskyi – Sonata for Violin and Harpsichord:
The composer is often called the "Ukrainian Mozart," and for good reason. His music radiates lightness, elegance, and grace. Listening to this sonata feels like stepping into a ballroom of the Classical era, where every melody enchants with its beauty and refinement.
20. Vasyl Barvinskyi – Piano Sextet:
A work with a remarkable story, worthy of a novel – from the loss of the original score to its reconstruction from memory. Folk-inspired melodies unfold in a whirlwind of emotions, from the reflective Dumka to the exhilarating Kolomyika.
21. Bohdana Frolyak – Sounds of Pinzel:
A musical echo of Johann Georg Pinzel's extraordinary sculptures, where stone seems to come alive. This is mystical, delicate, and deeply visual music. As you listen, you can almost see the sculptor breathing life into his figures, transforming cold marble into living emotion.
22. Levko Revutskyi – Prelude No.3, Op. 4 for Piano:
A musical confession that speaks directly to the heart without words. It begins with quiet restraint and profound depth before unfolding into a powerful surge of emotion that lingers long after the music ends.
23. Viktor Kosenko – Eleven Etudes in the Form of Ancient Dances:
An elegant journey into the world of grand ballroom dances, where the composer revives the rhythms of long-forgotten dance traditions.
24. Borys Liatoshynskyi – Ukrainian Quintet:
Written during the Second World War while the composer was living in evacuation, this work pours pain and hope into music with remarkable emotional honesty. Be sure to hear this strikingly modern composition and discover how powerfully it still speaks to us today.
25. Mykola Lysenko – The Wide Dnipro Roars and Moans:
Taras Shevchenko's legendary words became one of the enduring symbols of Ukraine's resilience. We recommend the performance by Pavlo Hunka – a deeply dramatic interpretation in which nature and the human spirit become inseparable.
26. Ostap Nyzhankivskyi – O, Do Not Forget (Art Song):
Experience the sincerity of the Galician art song tradition in Lilia Kostruba's performance. This is exceptionally intimate and delicate music that touches the deepest strings of the soul.
27. Denys Sichynskyi – Indian Summer (Babyne Lito):
Exquisitely tender vocal lyricism. This very romance once captivated audiences in performances by the legendary Solomiya Krushelnytska.
28. Mykola Leontovych – Shchedryk:
More than a piece of music, Shchedryk has become the world's unofficial Christmas anthem. Behind its apparent simplicity lie twenty years of painstaking work by a composer who created a masterpiece from just four notes. We encourage you to explore several interpretations – from Oleksandr Koshyts's legendary historical recording to contemporary versions by Nadiia Velychko (organ) and Yurii Laniuk (chamber orchestra).
29. Vsevolod Zaderatskyi – Chamber Symphony:
Music by a composer who survived political repression. Beneath its outward vitality lies the tragedy of a life profoundly shaped by persecution, where every rhythmic fracture echoes the struggle against an oppressive system. Listen to the deeply personal voice of a remarkable artist.
30. Oleksandr Shchetynskyi – Music of Kharkiv:
A musical portrait of Kharkiv, where elegiac moods intertwine with dramatic introspection. The spirit of freedom pulses throughout the work, alongside reflections on time, memory, and resilience.

UKRAINIAN STAGE: STORIES THAT COME TO LIFE

31. Mykhailo Verbytskyi – Pidhiriany (Musical Play):
A nineteenth-century bestseller that blends European elegance with the spirit of Ukrainian folk tradition in a compelling story of love, power, and human dignity.
32. Porfyrii Bazhanskyi – Dovbush (Melodrama) and The White Gypsy (Opera):
These remarkable rediscoveries are true musical detective stories. Carpathian legends of the opryshkys intertwine with gripping human dramas, offering a fascinating new perspective on Ukrainian opera.
33. Oleksandr Kozarenko – The Passion (Oratorio):
Imagine a meeting between sixteenth-century music and a modern orchestra. Kozarenko achieves something extraordinary: he breathes new life into ancient sacred melodies, making them dramatic, immediate, and deeply relevant to contemporary audiences.
34. Yevhen Stankovych – Passion According to Taras (Oratorio):
An immensely powerful musical revelation in which biblical imagery meets Shevchenko's famous call: "Fight – and you shall prevail!" This work reflects the drama of Ukrainian society, the collapse of old ideals, and the search for a true path to freedom.
35. Kyrylo Stetsenko – Matchmaking at Honcharivka (Operetta):
Recharge your spirits with this delightful musical comedy. It is a heartfelt story of love in which two young people stand up for their happiness and ultimately triumph. Warm, life-affirming music that leaves the listener with optimism and a smile.

Perhaps this collection will become your first step into the world of Ukrainian classical music.

Would you like to hear them all? We have brought these works together in a specially curated playlist. Find it in the Ukrainian Live Classic app or follow the link: http://youtube.com/playlist?list=PLVvwjvlM5BWU.

35 років Незалежності дали українській музиці можливість нарешті звучати без обмежень. Ми дістаємо з полиць пожовклі рукописи, щоб повернути твори до життя, а поруч із ними народжуються яскраві прем’єри, написані сьогодні. 
Втілити ідеї відновлення і розвитку української музики допомагає Ukrainian Live Classic – медіаплатформа зі статтями про композиторів, YouTube-каналом із професійними записами та найбільшою онлайн-бібліотекою нот.

Символічна добірка із 35 творів – нагода відкрити для себе скарби нашої музики. Ми розділили її на тематичні блоки, щоб вам було легше орієнтуватися.

Можливо, саме ця добірка стане для вас першим кроком до відкриття української класики.
Бажаєте послухати все одразу? Ми зібрали твори у тематичний плейлист. Знаходьте його у застосунку Ukrainian Live Classic або переходьте за посиланням: https://www.youtube.com/playlist?list=PLVvwjvlM5BWU.  

It seems we know everything there is to know about the composer – until we start listening closely to his music.
On 9 August, the Lviv Organ Hall will host a piano programme prepared by students from the class of Maria Pukhlyanko, Honoured Artist of Ukraine. It is precisely these works – vivid, emotional and full of subtle nuances – that make us wonder: do we really picture Lysenko as he truly was?

We have grown accustomed to viewing Mykola Lysenko through the prism of a textbook image: for most people, he has forever remained the ‘founder of Ukrainian classical music’. This monumental figure – from monuments, textbooks and the names of musical institutions – dominates our perception to such an extent that it is almost impossible to see the real person behind it. But if we listen closely to how he creates his “Moment of Enchantment”, how he speaks to us through the “Farewell Waltz” or the “Melancholic Waltz”, it becomes clear: before us stands not a monument, but a composer who felt deeply, had his doubts, and defended Ukrainian music’s right to its own voice.

Most portraits of Lysenko are similar: a high forehead, a thick moustache, an elegant suit. This is the classic “ceremonial” image, which over the years has become an official symbol. Yet behind this appearance lies not only a success story, but also a man who consciously chose his own path. Let’s try for a moment to set aside this stereotype to see the true magnitude of his personality.

Lysenko enabled Ukrainian music to convey the depth of human emotions with the same candour characteristic of the finest European Romanticism. It was precisely this perspective that took definitive shape during his studies at the Leipzig Conservatoire. There he came to realise that art is not merely about beauty or splendour, but above all an intensely intimate conversation capable of capturing the subtlest stirrings of the soul.

In his solo songs, Lysenko transformed the poetry of Taras Shevchenko and Lesya Ukrainka into profound psychological dramas, in which every nuance of intonation conveys the barely perceptible shades of human pain, tenderness or hope. In his operas, he eschewed formulaic numbers, focusing instead on the inner worlds of his characters. Even choral music ceased to be merely a solemn collective sound – it took on a personal tone, reflecting on freedom, destiny and human dignity.

Perhaps Lysenko speaks most candidly when sitting at the piano. Here there is no grand stage, no theatrical effects or complex drama – just the composer and his instrument. This is particularly evident in the “Summer Albums” – cycles of piano miniatures that resemble musical diaries of the innermost thoughts: the ethereality of first love, quiet joy, melancholy and profound inner experiences.

However, it would be a mistake to think that Lysenko lived solely in the world of high art. One of the most important endeavours of his life was the recording of folk songs. Just imagine: he painstakingly recorded and edited over 1,500 folk songs, transforming them into a veritable treasure trove. But for him, this was not simply a matter of collecting folklore “for the archives”. He sought to understand how Ukrainian music truly lives: how peasants sing, how a “duma” unfolds on the lips of a kobzar, and what makes a folk melody instantly recognisable from the very first notes. That is precisely why Lysenko held the kobzar Ostap Veresai in such high regard: he sought in his singing not “museum-piece antiquity”, but that genuine, living emotion which makes music not merely notes on paper, but a part of the human soul.

This naturalness also formed the basis of his operas. Listen to “Natalka Poltavka”, “Taras Bulba” or even the comic “Aeneid” – and you will hear how the music echoes the natural intonations of the Ukrainian language. Lysenko did not force the Ukrainian language to conform to pre-existing operatic conventions. On the contrary – he allowed the language itself to give birth to the melody. His characters do not simply sing. They talk, argue, joke, fall in love and suffer exactly as they do in real life. It is precisely this “conversational” nature of the music that makes his operas remarkably vivid even centuries later.

At the same time, Lysenko was by no means a stern academic. He was thoroughly familiar with the world of domestic music-making, salon evenings and balls. His oeuvre includes waltzes, mazurkas, polonaises, romances and scherzos – music that was performed with pleasure not only by professionals but also by amateurs. He demonstrated that true mastery need not necessarily be complex for the listener. It can be light, refined, dance-like – and at the same time impeccably professional.

Lysenko later brought this same naturalness and lightness to his music for children. His children’s operas “Koza-Dereza”, “Pan Kotsky” and “Winter and Spring” were a real breakthrough. At a time when opera remained an art form primarily for adults, he created a fully-fledged musical theatre for young audiences. He did not seek easy solutions or simplistic melodies; instead, he placed boundless trust in children’s ability to perceive true beauty.

Thousands of pages have been written about Lysenko. His contribution has long been beyond dispute. But perhaps it is more important to ask another question: do we want to listen to his music today?

The answer comes very quickly – one need only sit in a concert hall and let this music play without any preconceptions. Then it suddenly becomes clear that Lysenko is not at all the stern classical composer depicted on a monument. He is witty, tender, at times melancholic, at times brilliantly ironic. And, most surprisingly, he is closer to us than we are used to thinking.

Ми звикли сприймати Миколу Лисенка крізь призму хрестоматійного образу: для більшості він назавжди залишився “основоположником української класичної музики”. Ця монументальна постать – із пам’ятників, підручників і назв музичних закладів – настільки домінує в нашому сприйнятті, що за нею майже неможливо розгледіти живу людину. Але варто прислухатися до того, як він створює свій “Момент зачарування”, як говорить із нами через “Вальс-розлуку” чи “Меланхолійний вальс”, і стає зрозуміло: перед нами не монумент, а композитор, який переживав, сумнівався й відстоював право української музики на власний голос.

Більшість портретів Лисенка схожі між собою: високе чоло, густі вуса, елегантний костюм. Це класичний “парадний” образ, який із роками став офіційним символом. Проте за цією зовнішністю – не лише історія успіху, а й людина, яка свідомо обрала свій шлях. Спробуймо на хвилину відкинути цей стереотип, щоб побачити справжній масштаб особистості.
Лисенко зробив українську музику здатною передавати глибину людських почуттів з тією ж відвертістю, що притаманна найкращому європейському романтизму. Саме такий погляд остаточно сформувався у нього під час навчання в Лейпцизькій консерваторії. Там він переконався: мистецтво – це не лише краса чи пишність, а передусім надзвичайно інтимна розмова, здатна вловити найтонші порухи душі.
У солоспівах Лисенко перетворював поезію Тараса Шевченка й Лесі Українки на глибокі психологічні драми, де кожен інтонаційний штрих передає ледь вловимі відтінки людського болю, ніжності чи надії. В операх він відмовився від шаблонних номерів, натомість зосередившись на внутрішньому світі своїх героїв. Навіть хорова музика перестала бути лише урочистим колективним звучанням – у ній з’явилася особиста інтонація, роздуми про свободу, долю і людську гідність.
Мабуть, найвідвертіше Лисенко говорить саме за фортепіано. Тут немає великої сцени, театральних ефектів чи складної драматургії – лише композитор і його інструмент. Особливо промовисто це відчувається в "Альбомах літа" – циклах фортепіанних мініатюр, що нагадують музичні щоденники про сокровенне: невагомість першого почуття, тиху радість, меланхолію і глибокі внутрішні переживання.
Втім, було б помилкою думати, що Лисенко жив лише світом високого мистецтва. Однією з найважливіших справ його життя стало записування народних пісень. Уявіть: понад 1500 народних пісень він дбайливо записав і опрацював, перетворивши їх на справжній скарб. Але для нього це не було колекціонуванням фольклору “для архіву”. Він прагнув зрозуміти, як насправді живе українська музика: як співають селяни, як тягнеться дума в устах кобзаря, що робить народну мелодію впізнаваною з перших звуків. Саме тому Лисенко так цінував кобзаря Остапа Вересая: він шукав у його співі не "музейну старовину", а ту справжню, живу емоцію, яка робить музику не просто нотами на папері, а частиною людської душі.
Ця природність стала основою і його опер. Послухайте “Наталку Полтавку”, “Тараса Бульбу” чи навіть комедійну “Енеїду” – і ви почуєте, як музика повторює природні інтонації української мови. Лисенко не підганяв українське слово під готові оперні схеми. Навпаки – він дозволяв самій мові народжувати мелодію. Його герої не просто співають. Вони розмовляють, сперечаються, жартують, закохуються й страждають саме так, як це відбувається в реальному житті. Саме ця “розмовна” природа музики робить його опери дивовижно живими навіть через століття.
Водночас Лисенко зовсім не був суворим академіком. Він чудово знав світ домашнього музикування, салонних вечорів і балів. У його доробку – вальси, мазурки, полонези, романси, скерцо – музика, яку із задоволенням виконували не лише професіонали, а й аматори. Він показав, що справжня майстерність не обов’язково має бути складною для слухача. Вона може бути легкою, витонченою, танцювальною – і водночас бездоганно професійною.
Цю ж природність і легкість Лисенко згодом переніс у музику для дітей. Його дитячі опери “Коза-Дереза”, “Пан Коцький” і “Зима і Весна” стали справжнім проривом. У той час, коли опера залишалася мистецтвом переважно для дорослих, він створив повноцінний музичний театр для юних глядачів. Він не шукав легких шляхів чи спрощених мелодій, а натомість – безмежно довіряв дитячому вмінню відчувати справжню красу.

Про Лисенка написано тисячі сторінок. Його внесок давно не потребує доказів. Але, можливо, важливіше поставити інше запитання: а чи хочеться слухати його музику сьогодні?
Відповідь приходить дуже швидко – достатньо сісти в концертній залі й дозволити цій музиці звучати без жодних упереджень. Тоді раптом виявляється, що Лисенко зовсім не суворий класик із пам'ятника. Він дотепний, ніжний, часом меланхолійний, часом блискуче іронічний. І, що найдивніше, – ближчий до нас, ніж ми звикли думати.

Публікуємо статтю піаніста та музикознавця Северина Гундяка, який вже кілька років досліджує творчість маловідомого українського композитора ХХ століття Ярослава Верещагіна. Минулого року Северин звернувся до команди Львівського органного залу, яка вже понад чотири роки впроваджує стратегію Ukrainian Live.  І вже восени піаніст зіграв два концерти в Органному залі, які були записані і опубліковані у першому в світі додатку з українською класикою. У планах музиканта виконати всі фортепіанні твори Ярослава Верещагіна. А поки, читайте статтю Северина Гундяка про композиції, які вже зараз можна послухати в додатку Ukrainian Live Classic.

– Музика Ярослава Верещагіна, особисто для мене, – це філософія у звуках. У ній вічні питання, які цікавлять суспільство, екзистенційна тривога, трагедія митця і людини, інтелектуальні пошуки, які уміщаються в лаконічних музичних текстах. Фортепіанні твори Верещагіна – це музика, про яку однозначно має дізнатися більше музикантів та слухачів.
Ще під час навчання в музичній школі мені запам’ятався момент, коли я почув про композитора Ярослава Верещагіна і його твір “Musica rustica” для фортепіано. Вдруге до творчості Верещагіна я несподівано звернувся, навчаючись в музичній академії: на випускному іспиті зі спеціальності я виконував його Другу сонату. Зрештою, про Верещагіна та його творчість я написав бакалаврську, а потім магістерську роботу. З цією темою також виступав на науково-творчій конференції в Одесі. Взагалі, я люблю порпатися в інтернеті в пошуках рідкісної але вартісної музики. У цьому розумінні українська класична музика потребує особливо інтенсивної дослідницької роботи, гарних виконань та промоції. Тому я поставив собі цікаве завдання – заграти та записати всі фортепіанні твори Ярослава Верещагіна, ноти яких мені вдасться знайти. Першим результатом моїх творчих пошуків став концерт “Класичний варіант. Концерт з фортепіанних творів Верещагіна” у Львівському органному залі, який відбувся 17 листопада. Далі сольний концерт у київському хабі фундації VERE MUSIC FUND та повтор програми в Органному залі у Львові.

Новелета №1 (1975) – перший з чотирьох творів композитора у жанрі новелети, який стає місцем вираження ліричної сторони композитора. Як і особистість Ярослава Верещагіна, його новелети не є цілковито ліричними і містять потужну драматичну складову. Середній розділ тричастинної форми драматичний, у ньому чимало напруги і дисонансів. Таку саме особливу рису має і Новелета №3 (1994). У ній ще більше тривожності, яка переслідує слухача аж до початку заключного розділу. На останній сторінці рукопису новелети композитор залишив коментар, який в точності передає настрій цієї музики: “Перший твір, написаний після виписки із лікарні на квартирі у брата Бориса…У лікарні я думав, що вже більше ніколи нічого не напишу…”.

Одна з провідних рис творчості Верещагіна – звернення до музичного фольклору. Народна творчість відчутна у різних виявах: музичних тембрах, ладах, які композитор використовує, у ритміці, гармонії, у підборі текстового матеріалу. Фольклорні мотиви у мелодії Верещагіна – вияв підсвідомої трансформації композитором народної творчості, «пережиття» її, пропущення її через власне «я». В одному зі своїх інтервʼю композитор ділиться: «…З великим інтересом і задоволенням вслухаюся у народні пісні, вивчаю їхню стилістику. У мене є обробки народних українських, словацьких, чеських пісень. Проникнення у фольклор спонукає деколи авторів звертатися до найбільш новаторських засобів музичної виразності: алеаторики, мікрохроматики, модальності, гетерофонії. Але я не прибічник змішування «французького із нижньогородським» – тобто включення цитат, фольклорних інтонацій у «чужу» систему мислення. Мені не подобаються, наприклад, твори для органа, де використовується фольклорна за походженням мова. Народне мистецтво дає енергію для власної творчості, для мене це один із найбільш ефективних шляхів оновлення «технології»…». В іншому виданні композитор продовжує свою думку: «Дух рідної землі, її звучання відбивається у мові, у пісні, у характері народу, а через це – і у творчості», а також: «Для мене особисто підсвідомим творчим імпульсом може стати і народна пісня, і її окремі поспівки, і навіть твір професіонального композитора, тісно пов’язаний з фольклором». Серед фортепіанних композицій, які прозвучали в програмі “Класичний варіант” фольклорні риси найбільше присутні у творах “Musica rustica” (1978), Сонатах №1 (1970) та №2 (1974), а також Сонатині (1973). Сонатина, яку Верещагін написав після закінчення Київської консерваторії – є водночас досить грайливою і химерною. У центральному розділі другої частини композитор зазначає характер музики “rustico” (“в сільському стилі”). До слова, така позначка часто зустрічається і в багатьох інших творах Верещагіна. У цій “невеликій сонаті” яскраво відбилася ще одна надзвичайно характерна риса композитора – особлива увага до тембрової сфери. Твір рясніє контрастами, неочікуваними перемінами, а нотний матеріал містить безліч позначень і вказівок автора стосовно виконання.

У першій частині Сонати №1 уважний слухач може почути інтонації коломийки, що, як і характерно для композитора, не є прямою цитатою, а радше своєрідним натяком. Друга частина ніби перемикає слухача і підносить у якийсь ефемерний вимір. У мене особисто виникає асоціація з “нічною музикою” Бартока. У Сонаті №2, певно, найбільш виражена тембральність. Кульмінацією циклу є запальна третя частина, що нагадує нестримний гуцульський танець.

Говорячи про пʼєсу “Musica rustica” я погоджуюся з музикознавцями у тому, що це справжній шедевр Верещагіна і загалом один з найвидатніших творів української фортепіанної музики ХХ століття. Тут композитор у свій самобутній спосіб поєднує сучасні композиторські техніки і фольклорність. Винахідлива, напрочуд деталізована ритміка, імпровізаційність і використання алеаторики наближає стиль пʼєси до автентичного народного музикування – не менш віртуозного, ніж найвідоміші зразки академічної музики.

“Маленька класична сюїта” (1973) – зразок звернення Ярослава Верещагіна до неокласики. Це переосмислення традиційної барокової сюїти сучасною композиторською мовою. Сюїта написана у двох варіантах – для клавесину та фортепіано. Для твору характерна графічна фактура з використанням численних дисонансів, певні поліфонічні прийоми та оригінальний підхід до старовинних танцювальних жанрів.

У цей буремний час ми спостерігаємо особливий інтерес до української культури, і цим треба користуватися, знайомлячи широку публіку з українською музикою. Але, найперше, ми самі мусимо її віднаходити, досліджувати, виконувати та популяризувати. Бо саме минуле творить наше сьогодення, а від сьогодення залежатиме наше майбутнє.

Текст: Северин Гундяк
Редагування: Вікторія Антошевська

Mykola Diletskyi is a composer with a question mark

Little is known about his life, which is not surprising, because it was so long ago... He was born around 1630 and died around 1690. There is only a mention of his origin in the censuses of that time: "inhabitant of the city of Kyiv". But his life was not limited to Ukraine alone. Surprisingly, even at that time people could study or work abroad and be successful in it. Mykola Dyletskyi's stay in Vilno (now Vilnius) is documented, he received there a brilliant education at the Jesuit Academy and got the academician degree, he worked as a teacher of church singing in Vilnius and other cities.
Diletskyi was an excellent theoretician, because he independently wrote an entire treatise "Musical Grammar", which is considered the first in Eastern Europe.
Mykola Diletsky'is compositions began to be studied relatively recently, in the second half of the last century. However, this is like a drop in the ocean. After all, some of his musical works are preserved in manuscript collections, some can be found in the archives of the Manuscript Institute of the Volodymyr Vernadskyi National Library in Kyiv, some works are scattered around the world, and some are lost forever.
Thanks to the Ukrainian Live project, you can listen to the music by Diletskyi, who wrote it in the 17th century, when the world and everything around was completely different, and for a while to feel that atmosphere.

Text by Maks Lunin
Translated by Diana Kolo
Portrait by Hlib Rachmanin (fictional image)

Микола Дилецький — композитор зі знаком запитання

Про його життя відомо небагато, що й не дивно, адже це було так давно… Він народився близько 1630 року, а помер близько 1690-го. Про його походження є лише згадка в тогочасних переписах: «житель града Києва». Та Україною єдиною його життя не обмежувалося. На диво, навіть у той час люди могли навчатися чи працювати за кордоном і бути в цьому успішними. Документально підтверджено перебування Миколи Дилецького у Вільні (нині Вільнюс), де він здобув блискучу освіту в Єзуїтській академії і отримав звання академіка, працював учителем церковного співу в тому ж Вільнюсі та інших містах.
Дилецький був чудовим теоретиком, адже самостійно написав цілий трактат «Граматика мусикійська», який вважають за перший у Східній Європі.
Композиторську творчість Миколи Дилецького почали вивчати порівняно нещодавно, у другій половині минулого століття. Проте це як крапля в морі. Адже частина його музичних творів берігається у рукописних збірках, дещо можна знайти в архіві Інституту рукопису Національної бібліотеки імені Володимира Вернадського в Києві, якісь твори розкидані по світу, а щось втрачено назавжди.
Завдяки проєкту Ukrainian Live можна почути якою була музика Миколи Дилецького, що писав її у 17 столітті, коли світ і все навколо було зовсім інакшим, та на деякий час проникнутися тією атмосферою.

Текст: Макс Лунін
Портрет: Гліб Рахманін (умовне зображення)

Noticing how the student of the music school, Mykhailo Skorulskyi, constantly distracted himself from studying general subjects by writing music, the history teacher asked him: 
— Mykhailo, have you read "The Three Musketeers" by Alexandre Dumas? 
— Not yet, but I will definitely read it! 
— There is a character in it who reminds me of you - Aramis. You, Skorulskyi, dream about music during history lessons. Look, music will make you return to the study of history.
Whether Mykhailo Skorulskyi fulfilled his promise to the history teacher, we do not know for sure, but we can confidently say that he began not just to learn, but practically create history. He was born into a creative and wealthy family. His mother was a pianist, a student of Mykola Lysenko; his father had a good ear and once sang in Lysenko's choir. The Skorulskyi house was always filled with famous names of artistic figures in Kyiv. But, his parents had to separate, and young Mykhailo often had to move and be raised first by his grandmother, who was a distinguished lady at the Kyiv Institute of Noble Maidens, and then by his father in Riga. Finally, he returned to his mother, who at the time had remarried and lived in Zhytomyr.
Such frequent moves were beneficial to Mykhailo's artistic character, as he found something in each place that helped him develop his musical talent. Living with his grandmother, he learned to read and write early, sitting in on lessons that "Baba Sasha" led for the youngest institute students. But most often, he would sneak into the class with a large grand piano and listen to Mykola Lysenko's playing. Being with his father in Riga marked the beginning of Mykhailo Skorulskyi's first large-scale attempts at composition. Already living in Zhytomyr, he entered and successfully graduated from a music school, where he practiced teaching piano to students for three years alongside his studies.
Later, there was education at the conservatory, marriage to singer Lyudmyla Andriyenko, and work as a teacher and director in music educational institutions. The First World War, after which the Skorulskyi Music and Vocal Studio was opened in 1918 and the Zhytomyr Choreographic Studio in 1921. All these years were incredibly fruitful for Mykhailo Skorulskyi. Intensive concert activity, writing new symphonic, chamber, and choral works, two symphonies.
But perhaps the most successful period in Skorulskyi's life was the summer of 1936. In the village of Motovylivtsi near Kyiv, the composer wrote the piano ballet "Forest Song", which, despite prohibitions and Soviet censorship at the time, became the pinnacle of Ukrainian choreography of the 20th century. The libretto of the ballet was created by the composer's daughter Natalia. In 1944, the Kyiv Opera and Ballet Theater resumed work on staging the ballet. The premiere took place on February 25, 1946.
A few years after that, Mykhailo Skorulskyi's life was cut short. He wrote hundreds of interesting musical works, raised several generations of cultural figures in Ukraine, and gave us all a living embodiment of Lesya Ukrainka's work "Forest Song".

Text by Maksym Lunin
Portrait by Hlib Rachmanin

Помітивши, як студент музичного училища Михайло Скорульський постійно відволікається від вивчення загальних предметів написанням музичних творів, учитель історії запитав у нього: 
— Михайло, ти читав «Три мушкетери» Александра Дюма?
— Ще ні, але обовʼязково прочитаю! 
— Там є персонаж, який нагадує тебе - Араміс. Ось ти, Скорульський, на уроках історії мрієш про музику. Гляди ж, музика змусить тебе повернутися до вивчення історії. 
Чи виконав Михайло Скорульський свою обіцянку перед вчителем історії, ми точно не знаємо, але про те що він почав не просто вчити, а фактично творити історію, можемо сказати впевнено. 
Народився у творчій заможній родині. Його мати – піаністка, учениця Миколи Лисенка; тато мав гарний слух та у свій час співав у Лисенковому хорі. Дім Скорульських завжди був наповнений відомими людьми з мистецьких кіл Києва. Але батькам довелося розлучитися, а малому Михайлові часто переїздити та виховуватися спочатку бабусею, що була класною дамою в Київського інституту шляхетних дівиць, згодом батьком у Ризі. Врешті, він повернувся до матері, яка на той час вдруге виийшла заміж та жила в Житомирі. 
Такі часті переїзди стали в нагоді творчому характеру Михайла, адже в кожному місці він знаходив щось, що допомагало йому розвивати свій музичний талант. У бабусі він рано навчився читати і писати, сидячи на уроках, які «баба Саша» вела для найменших інституток. Та найчастіше тоді він прокрадався до класу з великим роялем і слухав гру Миколи Лисенка. Будучи з батьком у Ризі, розпочав серйозі заняття музикою. Більше того, саме на той період припали перші композиторські спроби Михайла Скорульського, причому одразу масштабні. Уже живучи в Житомирі, хлопець вступив і успішно закінчив музичне училище, де паралельно з навчанням 3 роки практикував викладання фортепіано для студентів. 
Згодом було навчання в консерваторії, одруження зі співачкою Людмилою Андрієнко, робота викладачем та директором у музичних закладах освіти. Після першої світової війни відбулося відкриття Музично-вокальної студії Скорульських у 1918 році та Житомирської хореографічної студії в 1921 році. Усі ці роки в Михайла Скорульського були неймовірно плідними: інтенсивна концертна діяльність, написання нових симфонічний, камерних, хорових творів, двох симфоній. 
Але, напевно, найбільш вдалим у житті Скорульського було літо 1936 року. У селі Мотовилівці під Києвом композитор написав клавір балету «Лісова пісня», який незважаючи на заборони та радянську цензуру став вершиною української хореографії ХХ століття. Лібрето балету створила дочка композитора Наталія. У 1944 році Київський театр опери та балету відновив роботу над постановкою балету. Прем’єра відбулася 25 лютого 1946 року.
Через кілька років після цього обірвалося життя Михайла Скорульського. Він написав сотні цікавих музичних творів, виховав не одне покоління культурних діячів України, та подарував усім нам живе втілення твору Лесі Українки «Лісова пісня».

Текст: Максим Лунін
Портрет: Гліб Рахманін

Heorhyi Maiboroda, like his brother Platon, came from a cossack family. The Mayboroda brothers were born in the Pelechivshchyna in the Poltava region. According to local legend, its founder was the cossack Peleh. The great-grandfather of the brothers Fedir Maiboroda was chumak and was well remembered in the village not only for his travels, but also for his masterful singing. Musical talent was in Maiboroda's blood. Ilarion Maiboroda, the father, played the guitar, mandolin, violin, balalaika, bandura. Odarka, their mother, sang in the church choir. But it was not possible to get a musical education for Heorhyi and Platon in childhood. Heorhyi first graduated from the Kremenchuh Industrial Technical School.

The Maiboroda’s family was wealthy and had its own farm. Therefore, it is quite logical that in 1933, when the soviets forced villagers into “kolhosp” (collective farms) Ilarion Maiboroda refused to join them. The family was dispossessioned. The Maiboroda’s moved to Zaporizhzhia, where their eldest son Heorhyi was then working at the plant “Dniprozavodbud”. The cozy manor was replaced by a gloomy factory barrack. However, even here  the repressive Soviet machine overtook them.

In 1938, Ilarion Maiboroda was arrested. A month later, Ilarion signed a "confession of counter-revolutionary activity", and on June 16 of the same year, he was shot by the decision of the "troika" of the NKVD. This is evidenced by the now declassified archival materials of the KGB. In 1957, Illarion Maiboroda was posthumously rehabilitated due to the fact that he had not committed a crime.

In the official biography of Heorhyi Maiboroda, like in his brother’s too, it was impossible to find references about the father. In Soviet times, two village boys who had gone through the crucible of the Second World War, received a musical education and became composers thanks to their perseverance and talent, had no opportunity to complain about their fate. They personified the "success" of the Soviet man, who, according to the communist doctrine, could achieve his dream heights with his hard work.

Heorhyi Maiboroda, despite all the horrors of the 20th century that befell him, managed to preserve the purity of his own composer's voice. A student of Levko Revutskyi, he gravitated towards the monumental genre - opera, symphony, heroic and patriotic themes prevail in his work. He wrote music on the words by Taras Shevchenko, Ivan Franko. For many years, he worked as a teacher at the Kyiv Conservatory, and was a member of the Verkhovna Rada in Soviet times.

Text by Diana Kolomoyets
Portrait by Hlib Rachmanin

Георгій Майборода, як і його рідний брат Платон, походив з давнього козацького роду. Народилися брати Майбороди на хуторі Пелехівщина на Полтавщині. За місцевою легендою, його засновником був козак Пелех. Селяни добре памʼятали прадіда братів Грицька та Платона, чумака Федора Майбороду, котрий прославився не тільки своїми мандрами, а й майстерним співом. Музичний талант був у Майбород у крові. Батько Іларіон грав на гітарі, мандоліні, скрипці, балалайці, бандурі. Мати Одарка співала у церковному хорі. Але одразу отримати музичну освіту братам не вдалося. Георгій спочатку закінчив Кременчуцький індустріальний технікум.

Родина Майбород була заможна, мала своє господарство. Тож, цілком логічно, що у 1933 році, коли селян почали заганяти в коглоспи, Іларіон Майборода відмовився у нього вступати. Родину розкуркулили. Майбороди виїхали у Запоріжжя, де тв той час працював на “Дніпрозаводбуді” старший син Георгій. Затишну садибу змінив похмурий заводський барак. Проте і тут Майбородам не вдалося берегтися від репресивної радянської машини. У 1938 році Іларіона Майбороду заарештували, і нібито знайшли у нього при обшуку “схеми німецькою мовою”. Через місяць Іларіон підписав “зізнання у контрреволюційній діяльності”, а 16 червня того самого року був розстріляний за рішенням “трійки” НКВС. Про це свідчать розсекречені нині архівні матеріали КДБ. 1957 року Іларіона Майбороду посмертно реабілітували за фактом відсутності злочину.

В офіційній біографії Георгія Майбороди, як і його брата, годі було знайти згадки про батька. У радянські часи двом сільським хлопцям, що пройшли горнило Другої світової, завдяки своїй завзятості та таланту отримали музичну освіту та стали композиторами, не можна було жалітися на долю. Вони уособлювали “успіх” радянської людини, яка, як казала комуністична доктрина, могла своєю працею досягти омріяних висот.

Георгій Майборода попри всі жахи ХХ століття, що випали на його долю, зумів зберегти чистоту власного композиторського голосу. Учень Левка Ревуцького, він тяжів до монументального жанру – опери, симфонії, в його творчості переважає героїко-патріотична тематика. Писав музику на слова Тараса Шевченка, Івана Франка. Довгі роки працював викладачем Київської консерваторії, був на посаді депутата Верховної Ради в радянські часи.

Текст: Діана Коломоєць
Портрет: Гліб Рахманін

Kostiantyn Dankevych, like many of us today, didn't immediately find his way in his professional life. Several factors influenced his decision: his youth coincided with the difficult times at the beginning of the 20th century, the premature death of his father, the need to acquire a profession and work, and so on. After finishing gymnasium, Kostyantyn enrolled in an electrical engineering school in 1919. However, he had an irresistible desire to pursue music, which he couldn't ignore. So Dankevych decided to obtain a music education at the Odessa Music and Drama Institute in the piano and composition departments.

Thanks to his charisma and artistic talent, which he displayed not only in playing instruments and reading music but also in his acting and vocal abilities, he quickly gained the respect of his teachers and the love of the public.

Dankevych also loved poetry. His fascination with words played a huge role in shaping his worldview and creativity. He often wrote his music to the works of Taras Shevchenko, which the composer highly valued and often recited from memory. One of such works is the ballet "Lily" and the symphonic poem "Taras Shevchenko" written in 1939.

Like most composers of his time, Dankevych also experienced oppression from the Soviet government. In the early 1950s, he focused on working at the Union of Composers, which he led for 12 years. Among the great artistic achievements of that time, the opera "Bohdan Khmelnytskyi" written in 1951 stands out. The performance gained wide political publicity, and the composer was accused of bourgeois nationalism. After some time, Dankevych was forced to make a second edition of the work with ideological corrections typical of that time.

A street in Kyiv was named after Dankevych in his honor, and a memorial shield was installed on the building where he lived. In the composer's hometown, the Odessa College of Arts bears his name.

Text: Maks Lunin
Translated by Taras Demko
Portrait: Hlib Rachmanin

Одесит Костянтин Данькевич, як і багато хто з нас сьогодні, не відразу знайшов свою дорогу в професійному житті. На вибір впливало чимало факторів: юнацькі роки припали на складні часи початку ХХ століття, передчасна смерть батька хлопця, потреба в здобутті професії та роботи, і т. д. Тож після гімназії, у 1919 році Костянтин вступив до електротехнікуму, проте в нього було нестримне бажання займатися музикою, яке його не полишало, тому Данькевич вирішує здобути музичну освіту в Одеському музично-драматичному інституті на факультетах фортепіано та композиції.

Завдяки своїй харизмі та творчому обдаруванню, яке виявлялося не лише у володінні інструментом й нотами, але і неабияких акторських та вокальних здібностях, він швидко завойовує авторитет серед педагогів та любов публіки.  

Любив Данькевич і поезію. Захоплення словом відіграло величезну роль у формуванні його світогляду та творчості. До творів Тараса Шевченка, які композитор високо цінував та часто читав напам’ять, часто писав свою музику. Одним із таких творів є балет «Лілея» та симфонічна поема «Тарас Шевченко», написані у 1939 році.

Як більшість композиторів того часу Костянтин Данькевич також зазнав утисків з боку радянської влади. На початку 50-х років, він зосереджується на роботі у Спілці композиторів, яку очолював 12 років. Серед великих творчих здобутків того часу відзначається опера «Богдан Хмельницький», написана у 1951 році. Вистава набула широкого політичного розголошення, а самого композитора звинувачують у буржуазному націоналізмі. Через деякий час композитор змушений зробити 2-гу редакцію твору з ідеологічними корективами, характерними для того часу.
На честь Костянтина Данькевича у Києві було названо вулицю, а на будинку де він мешкав встановили меморіальну дошку. У рідному місті композитора його ім’я носить Одеський коледж Мистецтв.

Текст: Максим Лунін
Портрет: Гліб Рахманін

– Born on December 17th in Podillya, Ukraine – it's the best gift of fate one could possibly receive. I say this from my own experience :) Composer Alla Zahaykevych also became a lucky recipient of such fortune. After leaving her hometown of Khmelnytskyi for studies in the capital, her expeditions to Polissya villages and studies at the Kyiv Conservatory sparked her interest in Ukrainian folk music. The powerful composition school, first in Kyiv and later in Paris, provided a professional foundation for writing contemporary symphonic, chamber, and electroacoustic music.

An interesting fact: you can hear Alla Zahaykevych's works not only in concert halls. "I see that globalization and the development of the internet create much faster communication between people. The thing is that communication in the academic environment is generally very poor, just awful," the author says about the processes of digitalization in the arts. This is why she doesn't ignore the publication of recordings of her music on streaming platforms. For example, I easily found her account on SoundCloud. Or the recordings we publish in the ULC app - this is also a significant step towards meeting the digital world.
For the past few years, the composer has been actively involved in contemporary multidisciplinary projects (audio-visual installations, electroacoustic performances, music for films, and theatrical productions). A separate topic can be the films whose music was created by Alla Zahaykevych. More than a dozen films received their musical "visuals" thanks to her work. The most famous of them is the documentary "House of Words," which premiered in 2017 and was subsequently shown at various festivals and competitions, where it received nominations and awards.

Maksym Lunin, journalist
Translated by Taras Demko
Portrait by Hlib Rachmanin

– Народитися 17 грудня на Поділлі — найкращий подарунок долі, який лише можна отримати. Кажу це з власного досвіду:) Такою ж щасливицею стала композиторка Алла Загайкевич. З рідного Хмельницького вона поїхала на навчання до столиці, а далі…
Експедиції селами Полісся, під час навчання в Київській консерваторії, дали старт захопленню народним українським фольклором. Потужна композиторська школа, спочатку в Києві а потім у Парижі, створила професійну основу для написання сучасної симфонічної, камерної та електроакустичної музики.

Цікавий факт: твори Алли Загайкевич можна почути не лише в музичних концертних залах.

«Я бачу, що глобалізація і розвиток інтернету утворюють набагато швидші комунікації між людьми. Річ у тому, що комунікація в академічному середовищі взагалі є дуже поганою, просто жахливою», — каже авторка про процеси діджиталізації в мистецтві, тому не нехтує публікацією записів своєї музики на стрімінгових платформах. Наприклад, я з легкістю знайшов її акаунт на SoundCloud. Або ж записи, які публікуємо ми в застосунку ULC — теж чималий крок на зустріч діджиталу.

Останніх кілька років композиторка активно бере участь у сучасних мультидисциплінарних проектах (аудіо-візуальні інсталяції, електроакустичні перформанси, музика до кінофільмів і театральних вистав). Окремою темою можна винести кінострічки, музичним оформленням яких займалась Алла Загайкевич. Більше десятка фільмів отримали свій музичний «візуал» завдяки роботам Алли. Найвідоміший з них — документальний фільм «Будинок Слово», премʼєра якого відбулася у 2017 році, а потім кілька разів проводились покази на різних фестивалях та конкурсах, на яких він здобув номінації та нагороди.

Максим Лунін, журналіст
Автор портрету – Гліб Рахманін.

The world is rediscovering her, even though she was already the first. 
She was the first female composer who actually influenced the course of the history of Ukrainian classical music. She globally changed the understanding of Ukrainian music in global context. 

Stephania lived a long, rich life. She traveled a lot. She studied in Vienna, Prague, and Berlin, so in her work, she liked to combine many different trends, different schools of composition, and techniques. Also, the musicians she studied under, such as the Austrian composer Arnold Schoenberg or the Hungarian composer Zdenek Néjedly, who was a neo-folklorist, were people who were basically driving musical progress, and whose names were considered synonymous with the latest in music.

The composer from Galicia lived in England for almost half of her life. At the end of World War II, she and her family went abroad and until her last days, she kept the "title" of an emigrant, which is why in her native country, occupied by the Soviet authorities, her works disappeared from concert programs, and her name and achievements were silenced because Stephania Turkevych came from a family of priests, and this was a taboo for the Soviet authorities. 

However, it was not only because of her emigration or her origin that Turkevych's works were not accepted. She wrote a lot of music, but there were very, very few pieces actually performed during her lifetime. Stephania also differs from other Ukrainian composers of the time, especially those of Galicia, in that she turned more to symphonic music. This distinguishes her from other composers of her time. She was current, by the standards of the European world, and completely different from the people she was friends with, or met, and worked with at the conservatory.

But this modernity and dissimilarity did not frighten her. On the contrary, the composer desired it, she wanted to correspond to the trends and currents of her time.

Світ заново відкриває її, хоча вона вже була першою.
Першою жінкою композиторкою, котра фактично повпливала на хід історії української класичної музики. Вона глобально змінила розуміння української музики у світовому контексті.

Стефанія прожила довге, насичене життя. Багато подорожувала. Навчалась у Відні, Празі, Берліні, тому у своїй творчості любила поєднувати багато різних течій, різних композиторських шкіл, технік. Також музиканти, в яких вона навчалась: австрієць Арнольд Шоенберґ чи угорський композитор Зденек Неєдли, який був неофольклористом —  це ті люди, які в принципі рухали музичний прогрес, були на слуху і вважалися синонімом найновішого в музиці.

Майже половину свого життя композиторка з Галичини прожила в Англії. Наприкінці 2 Світової війни разом зі своєю сім`єю вона виїхала за кордон та до останніх днів носила «звання» емігрантки, через що в рідній країні, окупованій радянською владою Її твори зникли з концертних програм, а ім`я та здобутки Стефанії Туркевич — замовчувати ще й тому, що походила Стефанія з роду священиків, а для радянської влади це було табу.

Проте не тільки через свою еміграцію чи походження твори Туркевич не сприймали. Вона писала багато музики, але реально виконаних творів за життя було дуже і дуже мало. Стефанія відрізняється від інших українських композиторів того часу, а особливо композиторів Галичини, ще й тим, що вона більше зверталася до симфонічної музики. Це й відрізняють її від композиторів-сучасників. Вона була сучасною, за мірками європейського світу, і абсолютно не такою як люди, з якими вона дружила, зустрічалась, працювала в консерваторії.

Але ця сучасність і несхожість її не лякала. Навпаки, композиторка прагнула цього, вона хотіла шукати те, що найбільш сприймається зараз, тобто в її час, і відповідати цьому.

40: Is it a lot or little?
40 UAH today is not enough.
40 likes under the post are also not enough
And 40 years? There are two ways to look at it: to live 40 years is not enough; to wait 40 years is a lot.
That's how long the symphony by Volodymyr Pavenskyi waited for its first public performance, which happened in January 2023 on the stage of the Lviv Organ Hall by musicians of the Academic Symphony Orchestra of the Luhansk Regional Philharmonic as part of the Lyudkevych Fest 2023. Along with the scores of his symphony, the composer himself was waiting for it, and all the while he was working hard, fulfilling his vocation to create music.

Volodymyr Pavenskyi is a Ukrainian composer, who was born in Chernivtsi, where he began his musical career by entering a music school. Then, after joining the Armed Forces, he moved to Lviv and continued his studies at the conservatory in the class of a young composer, Viktor Kaminskyi, who had just started his teaching career, and with whom he still keeps in touch.

Pavenskyi feels that every note should sound not only from under the musician's instrument on stage but also in a recording studio or on the radio, for example. After graduating from the conservatory, the composer worked for a long time as a sound engineer and head of the sound engineers' department at the Lviv TV and Radio Company. At the same time, he was also engaged in teaching at a music boarding school, where he taught composition.

In general, Volodymyr Pavenskyi loves the young generation. He often composes music for children, choral and pop compositions, most of which is based on the words of Ukrainian poets. He likes to refer to spiritual and folk motifs, to use the stylistics and musical means of works of different historical eras: Romanticism, Baroque, etc.

Text by Maks Lunin
Translated by Taras Demko
Portrait by Hlib Rachmanin

Число 40 — це багато чи мало?
40 гривень на сьогодні — мало
40 лайків під постом — теж мало
А 40 років? Тут можна дивитися з двох сторін: прожити 40 років — мало; чекати 40 років — ох як багато.
Саме стільки часу очікувала свого першого публічного виконання симфонія Володимира Павенського, яку в січні 2023 року виконали на сцені Львівського органного залу музиканти Академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії в рамках фестивалю ЛюдкевичФест 2023. Разом із партитурами своєї симфонії чекав і сам композитор, та весь цей час плідно трудився, виконуючи своє покликання — творити музику.

Володимир Павенський — український композитор, народився в Чернівцях, звідки й почав свій музичний шлях, вступивши до муз. училища. А потім, після лав Збройних сил, переїздить до Львова і продовжує своє навчання в консерваторії в класі молодого, щойно почавшого свою викладацьку діяльність, композитора Віктора Камінського, з яким й до сьогодні веде комунікацію, але вже як друзі.

Павенський відчуває, як має звучати кожна нота не тільки на сцені, але й в студії звукозапису чи на радіо. Після консерваторії композитор довгий час працював звукорежисером й зав. відділу звукорежисерів у телерадіокомпанії «Львів». Паралельно займався й викладацькою діяльністю в музичній школі-інтернаті, де навчав, звісно, композиції.

Взагалі Володимир Павенський любить нове молоде покоління. Він часто пише музику для дітей, хорові та естрадні композиції, твори на слова українських поетів. Хоча й стилізувати щось старе також не проти. Любить звертатись до духовних та народних мотивів, використовувати стилістику й музичні засоби творів різних історичних епох: романтизму, бароко і так далі.


Текст: Максим Лунін
Портрет: Гліб Рахманін

In Ukraine, there is an ancient tradition of weaving a periwinkle (in ukr. barvinok) wreath for the bride at her wedding (it is an evergreen climbing plant that blooms with pale blue flowers in spring). Such a periwinkle wreath was a talisman, protecting against the "evil eye," envy, disease, and other evil forces. 

The fate of one Ukrainian family living in the Ternopil region, the Barvinskyi family, was as blooming as the periwinkle. The grandfather, Hryhoriy Barvinskyi, was a priest and ethnographer. His sons: Volodymyr, the founder of the popular newspaper Dilo; Osyp, a playwright; and Oleksandr, a prominent figure of the nineteenth century, and one of the founders of the Taras Shevchenko Scientific Society. And finally, the grandson (son of the latter), Vasyl Barvinskyi, one of the most prominent twentieth-century composers in Galicia. We will talk about him today. 

1948, Lviv, a week before Vasyl Barvinskyi's 60th birthday. In the courtyard of the conservatory where he had worked for many years, all of the artist's works were burned, and he was arrested and sent to exile in Mordovia for 10 years with his wife. "The composer without scores," as Vasyl Barvinskyi called himself, kept writing music in prison despite the ban. Returning to Lviv in 1958, he began to restore some of the previously destroyed manuscripts from memory. The composer was recognized as rehabilitated posthumously, in 1963, while Vasyl Barvinskyi's works would be considered banned for almost 20 years.

Why was he so hated by the authorities of the time? The creative activity of Vasyl Barvinskyi was extremely multifaceted and covered a wide variety of areas. He was an absolutely universal figure in the artistic life of Galicia. He became known not only for his professional education and recognition as a pianist and composer in Europe, but also because he was the originator of many innovations in Ukrainian music: he was the author of the first cycle of piano preludes, many cello genres, and the first to work on a piano concerto.

The symbolism of the image inherent in his surname did not protect the composer from the "evil eye" and evil forces, including the Soviet government, which literally tried to destroy Vasyl Barvinskyi. But they failed. Evergreen and climbing, it "broke through the asphalt" and blossomed in a new way, and it still blooms today.

Text by Maksym Lunin
Translated by Taras Demko
Portrait by Vasyl Barvinskyi

В Україні існує давня традиція — на весілля нареченій плести вінок із барвінку (це така вічнозелена вʼюнка рослина, що навесні розквітає ніжно-блакитним цвітом). Такий барвінковий вінок був оберегом, захищав від «поганого ока», заздрощів, хвороб та інших злих сил. 

Такою ж квітучою, як барвінок, була доля однієї української сімʼї, що жила на Тернопільщині — сімʼї Барвінських. Дід, Григорій Барвінський, був священиком й етнографом. Його сини: Володимир — засновник популярної газети «Діло», Осип — письменник драматург, та Олександр — визначний діяч ХІХ століття, один із засновників Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка. І, нарешті, онук (син останнього), Василь Барвінський — один із найвизначніших композиторів ХХ століття на Галичині. Про нього й поговоримо сьогодні. 

1948 рік, Львів, тиждень до 60-річчя Василя Барвінського. На подвір’ї консерваторії, в якій він пропрацював не один рік, спалюють усі твори митця, а його самого заарештовують і відправляють разом із дружиною на 10 років заслання в Мордовію. «Композитор без нот» — як сам про себе говорив Василь Барвінський – попри заборону пише в ув’язненні. Повернувшись у 1958 році до Львова, він з пам’яті починає відновлювати деякі з раніше знищених рукописів. А реабілітованим композитора визнають уже посмертно, в 1963 році, твори ж Василя Барвінського ще майже 20 років вважатимуться забороненими.

Чому ж він так не догодив тогочасній владі? Творча діяльність Василя Барвінського була надзвичайно багатогранною, й охоплювала найрізноманітніші сфери. Він був абсолютно універсальною постаттю в мистецькому житті Галичини. Став відомим не тільки тому, що здобув професійну освіту та визнання як піаніста і композитора в Європі, але й тому що був зачинателем багатьох новинок в українській музиці: автор першого циклу фортепіанних Прелюдій, багатьох віолончельних жанрів, першим почав працювати над фортепіанним Концертом.

Символізм образу, закладений в його прізвищі, не вберіг композитора від «поганого ока» та злих сил, зокрема від радянської влади, що буквально намагалась знищити Василя Барвінського. Та не вдалось. Вічнозелений і вʼюнкий, він «пробився крізь асфальт» й по-новому розквіт і квітне до сьогодні.

Текст: Максим Лунін
Портрет: Гліб Рахманін
Спеціально для Ukrainian Live Classic

"Everyone nowadays has to do what they are capable of, to fulfill their life mission" - says Ukrainian composer Oleksandr Shchetynskyi in his interview in April 2022 for the Lviv Organ Hall. 
 
Oleksandr Shchetynskyi has been fulfilling his life mission - to write new, unique, lively music - since childhood and every day, until today.
The avant-garde and postmodernist Shchetynskyi was born and educated in his beloved city of Kharkiv and later continued his studies in Krakow, at the computer music courses. 
Operas, symphonic works, concerts, chamber and solo pieces - all genres and performing groups are within the power of this composer. Moreover, he is well versed not only in practice but also in theory, teaching the basics of composition and related disciplines to his students. 
Oleksandr Shchetynskyi also worked in the cinema music sphere. His initials are listed in the credits of up to 3 Ukrainian movies: Las Meninas (2008), Delirium (2012), and Merry-Go-Round (2017).

Text by Maksym Lunin
Translated by Taras Demko
Portrait by Hlib Rachmanin

«Кожен зараз має робити те, на що здатний, виконувати свою життєву місію», — український композитор Олександр Щетинський в інтервʼю за квітень 2022 р. для Львівського органного залу.
 
Свою життєву місію — писати нову, унікальну, живу музику, Олександр виконує з самого дитинства і кожного дня.
Авангардист та постмодерніст Щетинський народився і здобув музичну освіту в рідному Харкові, а вже потім продовжив навчатись у Кракові, на курсах компʼютерної музики.
Опери, симфонічні твори, концерти, камерні та сольні композиції — усі жанри та виконавські склади під силу цьому композитору. Навіть більше, він добре знається не лише на практиці, але й в теорії, викладаючи основи композиції і супутніх дисциплін своїм студентам.
Олександр Щетинський і в кіно засвітився. Його ініціали вказані в титрах аж до 3 українських кінострічок: Las Meninas (2008), Delirium (2012), Merry-Go-Round (2017).

Текст: Максим Лунін
Портрет: Гліб Рахманін

The name of Vasyl Bezkorovainyi in Ukraine during the Soviet period could not be mentioned because of his emigration. During the Second World War, together with his family, the composer went to Vienna, and from 1949 he lived in the United States. 

Vasyl was born in Ternopil, where he began to study music. He particularly liked to play the violin and piano. The young composer participated in the gymnasium string orchestra. He completed his musical education at the Lviv Conservatory. 

But life scattered Bezkorovainyi not only all across Ukraine but also abroad. Lviv, Ternopil, Ivano-Frankivsk, Zolochiv, and later Tarnów (Poland), Vienna (Austria), and Buffalo (USA), where the composer's life ended.

Wherever he lived, he was warmly welcomed. In emigration, Vasyl represented Ukrainian musical culture: he taught at the branch of the Ukrainian Music Institute of America, gave violin and piano lessons, and was a prolific composer.

Text: Maksym Lunin
Translated by Taras Demko
Portrait by Hlib Rachmanin

Ім’я Василя Безкоровайного в Україні радянського періоду не можна було згадувати через його еміграцію. Під час Другої світової війни, разом із сім’єю композитор виїхав до Відня, а з 1949 року проживав у США.

Народився Василь у Тернополі, там же почав навчатися музиці. Йому особливо подобалося грати на скрипці та фортепіано. Молодий композитор брав участь у гімназійному струнному оркестрі. Завершив музичну освіту у Львівській консерваторії.

Та доля покидала Безкоровайного не лише по Україні, але й також за кордоном. Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, Золочів, а згодом Тарнов (Польща), Відень (Австрія) та Буффало (США), де й закінчилося життя композитора.

Усюди, де б він не був, його приймали радо, як то кажуть: «з короваєм». В еміграції Василь представляв українську музичну культуру: викладав у філії Українського музичного інституту Америки, давав уроки гри на скрипці й фортепіано, займався композиторською діяльністю.

Текст: Максим Лунін
Портрет: Гліб Рахманін

Her Facebook profile is still active. However, there have been no new posts for almost a year, but the feed is replenished with numerous mentions from relatives, friends, acquaintances, students and all those who remember her as always open and sincere, emotional and in her own way "cosmic", composer and teacher, Hanna Havrylets. 

Her world is closely connected with Ukraine. She was born in Ivano-Frankivsk region, graduated from Lviv Conservatory and then Kyiv Conservatory. There she decided to stay to create and work. At one time she joined the Union of Composers of Ukraine, and later became its head. 
But not only geographically, the composer was firmly attached to her country. Her music full of folk motifs is unique, but even this is not all what makes Hanna Havrylets's work unique. Oratorios, choral and orchestral works, psalms on religious themes are what the composer mainly wrote. All Ukrainian classics are built on liturgical texts, and this tribute to the classics is simply invaluable. 

An interesting fact, which is told by a good friend of Hanna Havrylets, the head of the Chamber Choir "Kyiv", Mykola Hobdych: "Once I was the director of one music festival. That year, 61 scores under different pseudonyms were submitted for consideration. We selected 12 scores from three nominations for the final: "mixed choir", "men's choir" and "women's choir". Hanna Havrylets "immodestly" applied for all three nominations. The final was judged by composers, and the chairman of the final round was Yevhen Stankovych. So here's the result: Hanna Havrylets won the Grand Prix, Hanna Havrylets won the Audience Award, Hanna Havrylets won the men's choir, and Hanna Havrylets won the second place in women's choirs. An amazing victory".

(Based on the material of The Claquers "Hanna Havrylets: culture of planetary importance", from 11.04.2022)

Її профіль у фейсбуці все ще активний. Щоправда нових дописів немає вже майже як рік, а стрічка поповнюється численними згадками від рідних, друзів, знайомих, студентів та всіх тих, хто памʼятає її як ту саму, завжди відкриту та щиру, емоційну й по-своєму «космічну», композиторку та викладачку, Ганну Гаврилець.

Її світ тісно повʼязаний з Україною. Народилася на Івано-Франківщині, закінчила спочатку Львівську консерваторію, а потім Київську. Там же й залишилась творити й працювати. У свій час увійшла до Спілки композиторів України, а згодом стала її очільницею.

Та не лише територіально композиторка була міцно привʼязана до своєї країни. Її сповнена народних фольклорних мотивів музика неповторна, але навіть не це робить творчість Ганни Гаврилець унікальною. Ораторії, хорові та оркестрові твори, псалми на релігійну тематику — те, що в основному писала композиторка. Вся українська класика побудована на літургічних текстах, і ось ця данина класиці — просто неоціненна.

Цікавий факт, про який розповідає добрий друг Ганни Гаврилець, керівник Камерного хору «Київ», Микола Гобдич: «Колись я був директором одного з музичних фестивалів. Тогоріч на розгляд було подано 61 партитуру під різними псевдонімами. До фіналу ми відібрали 12 партитур з трьох номінацій: «мішаний хор», «чоловічий хор» та «жіночий хор». Ганна Гаврилець «нескромно» подалася на всі три номінації. Фінал оцінювали композитори, а головою фінального туру був Євген Станкович. Так от результат: гран-прі виборола Ганна Гаврилець, приз глядацьких симпатій — Ганна Гаврилець, чоловічий хор — Ганна Гаврилець, і друге місце у жіночих хорах — Ганна Гаврилець. Дивовижна перемога».

(За матеріалом The Claquers «Ганна Гаврилець: культура планетарного значення», від 11.04.2022)

Текст: Максим Лунін
Портрет: Гліб Рахманін
Спеціально для Ukrainian Live Classic

When you hear the sounds of a pipe, who do you imagine? A man or a woman in ethnic folk costume on the slopes of the Carpathians? 
And if it's not a pipe, but a Ukrainian chromatic longitudinal recorder, does your association change to something more academic?

Incredibly, but in fact it is the more or less same musical instrument. And now, students from music schools to conservatories study in the class of "Ukrainian chromatic longitudinal recorder", not just a "flute". They can thank Myroslav Korchynskyi, composer, teacher, and a great connoisseur of folk musical instruments. It was he who managed to academicize the Ukrainian sopilka, which was the last of the traditional instruments to be studied in higher education institutions, and also developed his own knowledge base and compositional technique of performance on this musical instrument.

Myroslav Korchynskyi was born, lived, wrote music and taught in his native Lvivshchyna. He studied at the Lviv Conservatory, where he worked after graduation. Korchynskyi learned from the best among the best teachers of the time - Myroslav Skoryk and Stanislav Lyudkevych. In addition to composing and teaching, Korchynskyi also worked as an accordionist at the Lviv Cultural and Educational School, was a member of the National Union of Composers of Ukraine. And in 1987 he became the laureate of the Republican competition for the best song.

Коли ви чуєте звуки сопілки, то кого собі уявляєте? Чоловіка чи жінку в етнічному народному вбранні на схилах Карпат?
А якщо це буде не сопілка, а українська хроматична поздовжня флейта, — асоціація змінилась на щось сценічне чи академічне?

Неймовірно, але фактично це одний і той самий музичний інструмент. І зараз, студенти від музичних шкіл до консерваторій навчаються саме за класом «української хроматичної поздовжньої флейти», а не «сопілки». Завдячувати цьому вони можуть Мирославу Корчинському, композитору, педагогу, та великому поціновувачу народних музичних інструментів. Саме він спромігся академізувати українську сопілку, яка остання з традиційних інструментів почала вивчатись у вищих навчальних закладах, а також розвинув власну базу знань та композиторську техніку виконання на цьому музичному інструменті.

Мирослав Корчинський народився, жив, творив та викладав на Львівщині. Навчався у Львівській консерваторії, де працював після її закінчення. Корчинський переймав досвід у кращих серед кращих педагогів того часу — Мирослава Скорика та Станіслава Людкевича. Крім композиторської та викладацької діяльності Корчинський також працював кнопковим акордеоністом у Львівському культурно-освітньому училищі, був членом Національної спілки композиторів України. А в 1987 році став лауреатом Республіканського конкурсу на найкращу пісню.

For the first time I heard of Mykola Leontovych as a child, when I went on a school trip to his museum in Tulchyn, Vinnytsia region. Then I learned that I share a common small homeland with the composer (we both come from the same area), as well as about his difficult and tragic fate. The fact of his brutal, sudden murder stuck in my childhood memory for a long time and since then his "Shchedryk", for me, is associated not only with Christmas, but also with something sad and fatal. 
 
I still remember the stories I heard from the guide. I will share some of them with you. 
Mykola Leontovych grew up in the family of a priest. He received his primary musical education from his parents. He also was to become a priest, but refused this rank. He graduated from the theological school and seminary, where his musical skills only strengthened, and after graduation he chose to work as a village teacher. 
 
In 1904 Leontovych and his wife moved to Donbas, where he taught singing and music and organized a chapel of railway workers. There he first faced government oppression, so he was forced to return to his native Podillia. 
 
The composer was "torn" between two females - his wife and his "muse". In marriage with his wife, his daughter Halya was born, and in cooperation with the muse-librettist - the choral opera "On Mermaid Easter". Leontovych assured that he was connected with the librettist only by music, but his wife Claudia was terribly jealous of her husband to young Nadia. It is said that she predicted the composer's early death. 
 
Leontovych's famous "Shchedryk" underwent four editions. And it was the last version that brought the composer great success, becoming the main one - "Shchedryk" as it is known in modern Ukraine and the whole world.
 
Mykola had to walk 270 km from Kyiv to his native Tulchyn in August 1919, after the city was captured by occupation troops. Working at the school and suffering from poverty, he was forced to return to his parents' house. This journey was the last in the composer's life. 
 
On January 22, 1919, a wagon drove up to the house. The passenger was an unknown man. He introduced himself as Afanasiy Hryshchenko, the Cheka commissioner for the fight against banditry in villages and asked to spend the night. The family and guests have dinner together and go to bed. The house is small, with two rooms, so Mykola has to spend the night with the overnight guest. To keep Hryshchenko warm, his father covers him with his fur coat. At dawn, the family wakes up from a loud sound. The father runs into the next room. Mykola Leontovych is half sitting on the bed, blood is flowing from his right side. Opposite him is Hryshchenko with a rifle. The shooter orders to tie the hands of the composer's wife and daughter with towels. The priest has to show where the gold is. There is no gold. Hryshchenko takes the fur coat, underwear, spoons, Leontovych's watch, shoes. The composer has to be buried barefoot.
 
This case was silenced for more than 80 years. Distortion of data, attribution of false testimony. Such falsifications were made deliberately to suppress talks about the oppression of Leontovych for his "nationalist musical preferences", for the enlightenment and development of Ukrainian music. They deprived him of his life, but could not erase the simple and always open composer Mykola Leontovych from people's memory.

Text by Maksym Lunin
Translated by Taras Demko
Portrait by Hlib Rachmanin

Specially for Ukrainian Live Classic project

Уперше про Миколу Леонтовича я почув ще в дитинстві, коли ми шкільною екскурсією їздили до його музею в Тульчині, Вінницької області. Тоді я й дізнався про спільну малу батьківщину із композитором, а також про його нелегку трагічну долю. Факт жорстокого, раптового вбивства надовго засів у моїй дитячій памʼяті і з того часу його «Щедрик», для мене, асоціюється не лише з Різдвом, але й із чимось сумним і фатальним. 
 
Я досі згадую історії, які почув від екскурсоводки. Поділюся деякими з них із вами. 
Микола Леонтович виростав у родині священика. Початкову музичну освіту здобув від батьків. Він теж мав стати священиком, але відмовився від цього сану. Закінчив духовне училище і семінарію, де його музичні вміння тільки зміцнились, а по закінченню обрав роботу сільського вчителя. 
 
1904 року Леонтович разом із дружиною переїхали на Донбас, де він викладав співи і музику, а також організував капелу робітників-залізничників. Там він вперше зіткнувся із владними утисками, тому був змушений повернутися на рідне Поділля. 
 
Композитор «розривався» між двома жінками – дружиною і «музою». У шлюбі з дружиною народилася донька Галя, а у співпраці з музою-лібретисткою — хорова опера «На русалчин Великдень». Леонтович запевняв, що з лібретисткою його пов’язує лише музика, але дружина Клавдія страшенно ревнувала чоловіка до молоденької Надії. Подейкують, саме вона напророчила ранню смерть композитору. 
 
Славнозвісний «Щедрик» Леонтовича зазнав чотири редакції. І саме остання версія принесла композитору величезний успіх, ставши основною – тим самим «Щедриком», яким його знає сучасна Україна і весь світ.
 
270 км пішки з Києва до рідного Тульчина змушений був тікати Микола в серпні 1919 року, після захоплення міста окупаційними військами. Працюючи в училищі і потрепаючи від злиднів, змушений повернутись у батьківський дім. Ця дорога стала останньою в житті композитора. 
 
22 січня 1919 року до хати під’їхала підвода. Пасажир – невідомий чоловік. Представляється Афанасієм Грищенком, уповноваженим ЧК з боротьби проти бандитизму в селах і проситься переночувати. Родина та гості разом вечеряють і йдуть спати. Хата мала, на дві кімнати, тож Миколі доводиться ночувати разом із нічним гостем. Щоб Грищенко не змерз, батько накриває його своєю шубою. На світанку родина прокидається від гучного звуку. Батько забігає до сусідньої кімнати. Микола Леонтович напів сидить на ліжку, з правого боку стікає кров. Навпроти – Грищенко з гвинтівкою. Стрілець наказує зв’язати рушниками руки дружині композитора та доньці. Священик має показати, де золото. Золота нема. Грищенко забирає шубу, білизну, ложки, годинник Леонтовича, взуття. Композитора доводиться ховати босим.
 
Цю справу замовчували більше 80 років. Перекручування даних, приписування фальшивих свідчень. Такі фальсифікації були зроблені навмисне, аби придушити розмови про утиски Леонтовича за його «націоналістичні музичні вподобання», за просвітництво і розвиток української музики. Вони позбавили його життя, але не змогли стерти з пам’яті людей простого та завжди відкритого композитора Миколу Леонтовича.

Текст: Максим Лунін
Портрет: Гліб Рахманін
Спеціально для Ukrainian Live Classic

In 1934, he was one of the first in the territory of the "union" to create the children's ballet "Little Stork". In addition, Symphony 1, written in 1945, became the first memorial in the history of music dedicated to the tragedy of Babyn Yar. 

A victim of cultural oppression and anti-Semitism during the Soviet era, Ukrainian composer of Jewish origin, Kharkiv resident Dmytro Klebanov joined the list of musicians whose works, "thanks" to the ideology of the Party, are largely forgotten and rarely performed.

Klebanov showed his musical talents at an early age - at 16 he was the youngest student in his class at the Ukrainian Kharkiv Conservatory of Music and Drama. 

When Germany attacked the Soviet Union in 1941, Klebanow was among more than 150,000 Jewish refugees evacuated to Tashkent, Uzbekistan. Upon returning to war-torn Ukraine, the composer wrote that first Symphony, dedicating it to the "memory of the martyrs of Babyn Yar," the murder of 34,000 Jews by the Nazis. 

The symphony was banned, according to music critic Irma Frumina, immediately after the dress rehearsal: "the intonational content of the work, based on a Jewish melody, contradicted the official version, according to which not Jews, but simply Soviet people died in Babyn Yar." Subsequently, at the First All-Union Congress of Composers, the Symphony was subjected to devastating official criticism. After such a public humiliation of the work and the ban on its performance, the author was destined for not the best future - he was deprived of the post of chairman of the Kharkiv Union of Composers. 

Klebanov spent many years in "virtual exile" composing forgotten and politically correct poems of Soviet social realism, while his more independent works received only occasional recognition.

Text by Maks Lunin
Portrait by Hlib Rachmanin
Translated by Hlib Rachmanin

Він одним із перших на теренах тодішнього «союзу» в 1934 році створив дитячий балет «Лелеченя». А ще, Симфонія 1, написана 1945 р., стала першим у історії музики меморіалом, присвяченим трагедії Бабиного Яру. 

Жертва культурного гноблення та антисемітизму за часів СРСР, український композитор єврейського походження, харківʼянин Дмитро Клебанов поповнив список музикантів, чиї твори, «завдячуючи» ідеології Партії, більшою мірою забуті та рідко виконуються.

Свої музичні таланти Клебанов проявив у ранньому віці — у 16 років був наймолодшим учнем свого класу в Українській Харківській консерваторії музики і драми. 

Коли Німеччина напала на Радянський Союз у 1941 році, Клебанов був серед більш ніж 150 000 єврейських біженців, евакуйованих до Ташкента, Узбекистан. Повернувшись до спустошеної війною України, композитор написав саме ту першу Симфонію, присвятивши її «пам’яті мучеників Бабиного Яру», вбивству 34 000 євреїв за вказівкою нацистів. 

Симфонію було заборонено, як свідчить музична критикиня Ірма Фруміна, одразу після генеральної репетиції: «інтонаційний зміст твору, оснований на єврейському мелосі, суперечив тій офіційній версії, згідно з якою в Бабиному Ярі загинули не євреї, а просто радянські люди». Згодом, на Першому всесоюзному з’їзді композиторів, Симфонія зазнала нищівної офіційної критики. Після такого публічного приниження роботи та заборони її виконання, автору судилось не найкраще майбутнє — його позбавили посади голови Харківської спілки композиторів. 

Клебанов багато років провів у «віртуальній еміграції», складаючи забуті та політично коректні вірші радянського соцреалізму, тоді як його більш незалежні твори отримали лише випадкове визнання. 

Текст: Максим Лунін
Портрет: Гліб Рахмманін

30 years ago, on November 15, 1992, the life of Andriy Shtoharenko ended. And exactly 120 years and 1 month ago, on October 15, 1902, he was born. The period of the composer's life, which lasted 90 long years, was filled with art and music, teaching, and true recognition.

"Writing music should become an organic need of an artist, a composer must always be in a creative state..." Andriy Shtoharenko said about his vocation.

A constant creative state is an ideal description of Shtoharenko's life. As a child he was constantly surrounded by musicians, then he worked hard to obtain the dream education of a musician. His first artistic and pedagogical attempts proved him a true musician and a real voice of his time. His music is distinguished by heroism and patriotism. He came through both World Wars (Interesting what piece the composer would write under the influence of today's war between Russia and Ukraine?).

Рівно 30 років тому, 15 листопада 1992 року, обірвалося життя Андрія Штогаренка.
А рівно 120 років і 1 місяць тому, 15 жовтня 1902 року, він народився.

Часовий проміжок життя композитора, тривалістю довгих 90 років, був наповнений творчістю, педагогікою та визнанням.

«Писати музику — це повинно стати органічною потребою митця, композитор зобов'язаний завжди бути в творчому стані…», — казав про своє покликання сам Андрій Штогаренко.

Постійний творчий стан — ідеальний опис життя Штогаренка. Дитинство в оточенні аматорських сільських колективів, непростий шлях до здобуття омріяної освіти музиканта, перші творчі та педагогічні спроби Андрія роблять його «витривалим» музикантом, справжнім голосом своєї доби. Його твори вирізняються особливою народністю та героїзмом, бо застав Андрій обидві Світових війни (цікаво, який би твір написав композитор під впливом сьогоднішньої війни росії з Україною?).

On May 29, Kyiv celebrated City Day. Even under martial law, Kyivans crowded the streets of the capital to celebrate this holiday. Traditionally, the festivities began with the official anthem of Kyiv, which was heard by almost every Ukrainian. This is a song, the music for which was written by Ukrainian composer Ihor Shamo, it is called "My Kyiv" (Kyeve miy)

Who was Ihor Shamo? How did you live and work? Why did he love Kyiv so much?
From childhood, the parents noticed their son's talent: he loved to sing melodies, and later began to draw. He was sent to the first Ukrainian specialized music school named after Lysenko. There he studied with famous musicians.

The war forced the family to evacuate to the Russian city of Ufa, where Ihor graduated from medical school and went to the war as a soldier. He went through the whole war and was wounded, but there he met his love and later married. The couple had two children: a son and a daughter.

After demobilization, Ihor Shamo entered the Kyiv Conservatory in the composition class under Professor Borys Lyatoshynskyi. Student, warrior, and young father, he received an increased scholarship. And only later did he learn that Professor Lyatoshynskyi paid his own money for his scholarship.

Ihor Shamo was a man of contrasts. Very polite and even shy. Certainly being aware of himself and knowing his worth, he addressed all people gently and correctly, never raising his voice. But in his professional life he was very demanding: having an absolute hearing, he sought the ideal in the performance of his works.

The composer was very fond of his hometown Kyiv, and his car "Volga", which he carefully cared for, in which the family often drove around the city or went to the country in Koncha Zaspa. Ihor refused the offer to move from Kyiv because he knew the city as well as himself: he loved its history, and old streets, and often arranged tours of little-known places in the capital for foreign guests.

Ihor Shamo is the author of three symphonies, piano works, music for up to 43 movies, and over 300 songs. He worked very fast. He could even write a piece without an instrument. The musician developed his own very recognizable song style, which was famous for its vivid melodies with folk intonations. Therefore, many listeners often considered his songs to be folk songs.

Several documentary films have been made about Ihor Shamo during Independent Ukraine, which tell about his life and heritage, show excerpts from some fragments of his folk opera, and mention many warm memories of the maestro from his contemporaries. One of these pictures is publicly available on the Internet - the film "Ihor Shamo. Postlude” directed by Yuliya Lazarevska.

Text by Maks Lunin
Portret of Shamo by Hlib Rachmanin
Translation into English by Taras Demko.

His father's name was Apolon, which derives from Apolo! But this did not prophesy the fate of the god from ancient Greek myths to his son. Because the family of Apolon Simovych did not live on Mount Olympus, but in the Chernivtsi region, Ukraine; the type of activity was somewhat different from what the gods did in Greece. So: "Music is, of course, good, but you won't earn a living with it," Roman Simovych's parents thought and sent him to study at the agricultural school in Berlin.

Having acquired an "earthly" profession, the boy returns to his "high" vocation: to study, create and pass on knowledge about music. To do this, he takes private piano lessons in Berlin and later enters the Kraków Conservatory, majoring in two subjects at once: piano and music theory. He begins to write music himself, so he feels the need for a composer`s education, which he receives at the Prague Conservatory.

Having received a considerable number of achievements in the field of education abroad, Roman, almost like Hercules with his exploits, returns home to Ukraine and begins here, in Galicia, to work actively on creating his music, as well as imparting knowledge to the younger generation of musicians through various communication channels.

He was also a teacher at the Drohobych Institute of Music, then at the Stanislav Music School, while simultaneously working as a music editor for the local radio. Roman Simovych actively collaborated with the Lviv magazine Nazustrich, and published musicological articles, critical notes, and reviews on its pages. From 1944 he taught at the Lviv Conservatory instrumentation, composition, and several theoretical disciplines.

Perhaps he never became the god of Olympus, and he probably did not want to be one, because he led a simple and peaceful life, following his calling. It is because of this "grounding" Roman Simovych, a Ukrainian composer, professor, and public figure is still valued and his music is remembered and performed.

Text Max Lunin
Portrait Hlib Rachmanin

Type your new text here.

Його батька звали Аполлоном. Але це не пророкувало синові долю бога з давньогрецьких міфів. Бо жила сімʼя Аполлона Сімовича не на горі Олімп, а у Чернівецькій області; та і рід діяльності дещо відрізнявся від того чим займались боги у Греції. То ж: «Музика це звісно добре, але нею на хліб не заробиш», подумали батьки Романа Сімовича і віддали його на навчання до агрономічної школи в Берліні.

Здобувши «земну» професію, хлопець повертається до свого «високого» покликання: вивчати, творити та передавати знання про музику. Для цього він бере приватні уроки гри на фортепіано у Берліні, згодом вступає до Краківської консерваторії відразу на дві спеціальності: фортепіано та музична теорія. Починає сам писати музику, тому бачить необхідність у композиторській освіті, яку здобуває у Празькій консерваторії.

Маючи за плечима чималу кількість здобутків у сфері освіти закордоном, Роман, майже як Геракл зі своїми подвигами, повертається додому в Україну і починає тут, на Галичині, активно працювати над створенням своєї музики, а також передачую знань молодому поколінню музикантів через різні канали звʼязку.

Він був і викладачем у Музичному інституті Дрогобича, потім у музичній школі Станіслава, паралельно працюючи муз.редактором місцевого радіо. Роман Сімович активно співпрацював із львівським часописом «Назустріч», публікував на його сторінках музикознавчі статті, критичні замітки, рецензії. Із 1944 року викладав у Львівській консерваторії ім. М.Лисенка інструментування, композицію та низку теоретичних дисциплін.

Можливо, богом Олімпу він так і не став, та й, напевно, не хотів ним бути, бо вів просте й розмірене життя, слідуючи своєму покликанню. Та саме через це «заземлення» Романа Сімовича — українського композитора, професора, громадського діяча, і цінують й до сьогодні, а його музику памʼятають та виконують.

Текст: Максим Лцнін
Портрет: Гліб Рахманін

There are such words on his tomb, just below the date of birth and death: "He loved the people, and the people loved him". But is it true that they loved him so much? Why did they forget him then? This is the story of Porphyriy Bazhanskyi, a Ukrainian composer, writer, priest and outstanding beekeeper.

He is one of the Ukrainian composers who, by all means, were looking for an opportunity to create and not suffer. That is why he chose to study at a theological seminary to become a priest to have an education and a certain role in society.

Bazhanskyi read a lot and was interested in history, mythology, and psychology. In his autobiography, there are also references to trips to the cities of Western Europe. He possessed a wide range of scientific knowledge, which shaped his philosophy and established his conservatism, which somewhat separated the composer at an already respectable age from his younger contemporaries, due to which he did not always receive approval from them.

Bazhanskyi's ideas grew out of folklore. He is considered one of the most active collectors of Galician folk art of his time. In addition, he not only collected folk melodies but also successfully interpreted them and constantly published ready-made collections. His passion for folklore grew into something he called "folk opera", to which he often referred.

But at some point (we know under whose authority - under the Soviet regime) they wanted to forget about Bazhanskyi, his works were transferred to the archives and were not brought up for more than 100 years. Until the time an accident brought Bazhanskyi's music back to life. The directors of the Lviv Organ Hall, Ivan Ostapovych and Taras Demko, while searching the archives for materials about the composer with a similar fate, Mykhailo Verbytskyi, came across a separate fund of the previously unheard-of Bazhanskyi. From that time, a new era of Bazhanskyi in the world of Ukrainian music began - his two forgotten operas were finally performed.

By the way, an interesting fact about Bazhanskyi: he shared a hobby with one of the former Presidents of Ukraine — beekeeping. This hobby grew into a big business: he invented a beehive of his own design, and also invented a new method of swarming bees, which made it possible to significantly increase the collection of honey.

Text by Maks Lunin
Translated by Taras Demko
Portrait by Hlib Rachmanin.

На його памʼятнику, нижче дати народження та смерті, викарбувані такі слова: «Любив народ, а народ – його». Та чи правда так його любили? Чому ж тоді забули? Це історія Порфирія Бажанського — українського композитора, письменника та священика та непересічного бджоляра. 

Він – один із тієї когорти українських митців, які всіма способами шукали можливості творити й не бідувати. Тому обрав навчатись у духовній семінарії на священика, щоб мати освіту й певну роль у суспільстві. 

Бажанський багато читав, цікавився історією, міфологією, психологією. У його автобіографії є також згадки про мандрівки містами Західної Європи. Він володів широким спектром наукових знань, що сформувало його філософію й консерватизм, який дещо виокремлював композитора в уже поважному віці від його молодших сучасників, через що він не завжди отримував схвалення від них.

Ідеї Бажанського виростали з фольклору. Його вважають одним з найактивніших галицьких збирачів народного мистецтва свого часу. До того ж він не просто збирав народні мелодії, але й вдало їх інтерпретував та постійно видавав друком вже готові збірники. Захоплення фольклором вилилося у той напрям, який він сам назвав «простонародною оперою», в якому часто творив. 

Та в якийсь момент (самі знаєте за чиєї влади) про Бажанського побажали забути, його праці перенесли у архіви й більше 100 років не піднімали їх. До того часу як випадковість не повернула музику Бажанського до життя. Директори Львівського органного залу Іван Остапович і Тарас Демко, шукаючи в архівах матеріали про композитора зі схожою долею Михайла Вербицького, натрапили на окремий фонд нечуваного для себе раніше Порфирія Бажанського. З того часу почалась нова епоха Бажанського у світі української музики — його дві забуті опери нарешті виконали.

До речі, цікавий факт про Бажанського: у нього є спільне хобі із одним з колишніх Президентів України — бджільництво. Це захоплення виросло у велику справу: він вигадав вулик власної конструкції, а також винайшов новий метод роювання бджіл, що дав змогу істотно збільшити збір меду. 

Текст: Максим Лунін
Портрет Гліб Рахманін
Спеціально для Ukrainian Live Classic

Valentyn Bibik is the foundation, and so to speak, the base of the Ukrainian avant-garde. Bibik is a world-class composer. He was born and studied in Kharkiv, where he celebrated the premieres of his works and worked as a professor at the Art Institute.

Like all composers of the avant-garde generation of the sixties, Valentyn Bibik was often "whipped" by the authorities of the time - his music was harshly criticized. The insulting and condemning label "avant-garde" sounded like a sentence. When the officials heard the composer's name, they were very cautious, besides, they were outraged by the composer's lack of patriotic songs "for the glory of the party", and his interest in forbidden topics and poets.

Bibik did not work with film music either, and only his opera "The Run" is connected with the theater - it is indeed one of Bibik's most important works. The composer never got to see its full performance during his lifetime (this happened only in 2010 at the Kyiv Philharmonic), but in 1972, immediately after its completion, together with his wife Larysa in the local theater, they sang the entire opera, which was its only performance. After that, Valentyn lost his voice and could not speak for a week.

However, the composer's productivity throughout the years was extremely high - it did not depend on external life circumstances.

Kharkiv was the city of his love and inspiration. However, he ended his life in Tel Aviv, Israel - that was fate. But according to the words of the composer's daughter Victoria, Valentyn Bibik forever remained a Ukrainian composer, he always emphasized this and felt that way.


Based on the materials of the "Day" newspaper https://day.kyiv.ua/ru/article/kultura/viktoriya-bibik-otec-pochuvstvoval-chto-beg-eto-tema-veka

Text by Maks Lunin
Translated into English by Taras Demko
Portrait by Hlib Rachmanin

Валентин Бібік — це основа, так би мовити база українського авангарду. Харків'янин Бібік — композитор світового масштабу. У Харкові він народився й навчався, тут він святкував премʼєри своїх творів й працював професором у інституті мистецтв.

Як і всі композитори покоління шістдесятників-авангардистів, зі сторони тогочасної влади Валентина Бібіка частенько «шмагали» — його музика зазнавала різкої критики, а образливо-засуджуючий ярлик «авангардист» звучав як вирок. Коли чиновники чули імʼя композитора, то насторожувалися, до того ж їх обурювала відсутність у композитора патріотичних пісень «на славу партії», його інтерес до заборонених тем і поетів.

Не працював Бібік і з кіномузикою, а з театром пов’язана лише його опера «Біг» — один з найвагоміших творів Бібіка. ЇЇ повноцінного виконання за свого життя композитор так і не дочекався (це сталося лише у 2010 році у Київській філармонії), проте в 1972 році, відразу після написання, разом зі своєю дружиною Ларисою у локальному театрі вони єдиний раз заспівали всю оперу цілком. Після цього Валентин втратив голос, тиждень не міг розмовляти. 

Проте продуктивність композитора в усі роки була надзвичайно високою – вона не залежала від зовнішніх життєвих обставин, що далеко не завжди сприяли спокійній регулярній роботі. 

Харків був містом його кохання та натхнення. Проте закінчив своє життя він у ізраїльському Тель-Авіві — така вже на це була доля. Та зі слів дочки композитора Вікторії, Валентин Бібік назавжди залишився українським композитором, він завжди наголошував на цьому і відчував себе саме таким. 

За матеріалами газети «День» https://day.kyiv.ua/ru/article/kultura/viktoriya-bibik-otec-pochuvstvoval-chto-beg-eto-tema-veka

Текст: Максим Лунін
Портрет: Гліб Рахманін
Спеціально для Ukrainian Live Classic