These 35 years of Independence have finally allowed Ukrainian music to be heard without restrictions. We take yellowed manuscripts off the shelves to bring long-forgotten works back to life, while remarkable new compositions continue to be written and premiered today.

The Ukrainian Live Classic media platform – with articles about composers, a YouTube channel featuring professional recordings, and the largest online library of sheet music – supports the revival and development of Ukrainian classical music.

This symbolic selection of 35 works is an invitation to discover the treasures of our musical heritage. To make exploring them easier, we have grouped the works into thematic sections.

WHEN THE ORGAN SPEAKS: FROM SILENCE TO COSMIC HEIGHTS

1. Viktor Kaminskyi – Leopolis Concerto Grosso for Organ and String Orchestra:
A heartfelt declaration of love for Lviv and a dedication to Maestro Myroslav Skoryk. This work creates a musical bridge between the distant past and the present, where the majestic organ merges with the city's vibrant and unpredictable pulse.
2. Mykola Kolessa – Prelude and Fugue:
The composer's debut work for the organ. The serenity of the prelude and the energy of the fugue unfold in a masterfully crafted musical narrative, brought to life in a virtuosic performance by the Belgian organist Peter Van de Velde.
3. Oleksandr Honobolin – Concerto for Organ and Strings:
A heartfelt dialogue between two musical forces, leading from dramatic tension to a state of profound inner peace.
4. Valentyn Bibik – Concerto for Organ and Orchestra:
Music that takes flight. Here, the organ carries the listener from earthly silence into the infinite vastness of the cosmos.
5. Viktor Telychko – Fantasia Cadenza:
A true embodiment of freedom. From quiet melancholy to a confident sense of moving forward, this music feels like a breath of fresh air.
6. Ivan Ostapovych – Symphony No. 2:
A deeply contemplative work. The perfect choice when you want to pause, close your eyes, and listen to the silence within.
7. Oleksandr Rodin – Requiem for the Future for Organ and Soprano:
This is not a lament for the past but a musical warning for the future. The voice and organ come together to create a powerful drama about humanity's responsibility for our planet. Despite its serious title, the work is filled with light and hope, and its finale sounds like a heartfelt plea for peace.
8. Leonid Hrabovskyi – STR-O(r)GAN:
Immerse yourself in a remarkable sonic universe, where German virtuoso Jacobus Gladziwa pushes the expressive possibilities of the organ into almost mystical dimensions, creating an extraordinary sense of immersion.

SYMPHONIES THAT ENERGIZE

9. Volodymyr Sokalskyi – Symphony in G Minor:
A celebration in music. From soulful violin melodies to the explosive final Kozachok, this is music that fills you with energy.
10. Stefania Turkevych – Symphony No. 1:
A bold symphonic manifesto by Ukraine's first woman composer, where European elegance meets the warmth and lyricism of the Ukrainian musical tradition.
11. Anatolii Kos-Anatolskyi – Piano Concerto:
A musical journey into the Carpathian Mountains, where every chord breathes with mountain air and the spirit of Ukrainian folk song, brought to life in a heartfelt performance by Oleksandr Kozarenko.
12. Roman Simovych – Piano Concerto:
Bright, elegant music in an outstanding performance by Maria Krushelnytska, where piano and orchestra blend into a single musical voice.
13. Mykhailo Skorulskyi – Piano Concerto:
A sweeping, passionate work that waited decades to be heard – a true "fifth ocean" of Ukrainian classical music.
14. Borys Kudryk – Symphony in E Minor:
Music written in a concentration camp, yet radiant with extraordinary light and an unwavering belief in the triumph of beauty.
15. Roman Prydatkevych – Symphony No. 3 "Western Kentucky":
A remarkable discovery in which American landscapes meet the Ukrainian soul – a masterful blend of majestic mountains, golden fields, and a touch of Hollywood charm.
16. Myroslav Skoryk – Hutsul Triptych:
Carpathian legends brought to life through the music written for Sergei Parajanov's legendary film Shadows of Forgotten Ancestors. From the stillness of the mountains to the exhilaration of an untamed dance.
17. Oleksii Bezborodko – Symphony of Indomitability:
An honest musical reflection on our own time – from the pain of loss to an unbreakable faith in victory.
18. Zoltan Almashi – Symphony No. 3 "Victorious":
A vivid musical portrait of the present day, culminating in magnificent fanfares of hope.

CHAMBER MUSIC FOR THE SOUL

19. Maksym Berezovskyi – Sonata for Violin and Harpsichord:
The composer is often called the "Ukrainian Mozart," and for good reason. His music radiates lightness, elegance, and grace. Listening to this sonata feels like stepping into a ballroom of the Classical era, where every melody enchants with its beauty and refinement.
20. Vasyl Barvinskyi – Piano Sextet:
A work with a remarkable story, worthy of a novel – from the loss of the original score to its reconstruction from memory. Folk-inspired melodies unfold in a whirlwind of emotions, from the reflective Dumka to the exhilarating Kolomyika.
21. Bohdana Frolyak – Sounds of Pinzel:
A musical echo of Johann Georg Pinzel's extraordinary sculptures, where stone seems to come alive. This is mystical, delicate, and deeply visual music. As you listen, you can almost see the sculptor breathing life into his figures, transforming cold marble into living emotion.
22. Levko Revutskyi – Prelude No.3, Op. 4 for Piano:
A musical confession that speaks directly to the heart without words. It begins with quiet restraint and profound depth before unfolding into a powerful surge of emotion that lingers long after the music ends.
23. Viktor Kosenko – Eleven Etudes in the Form of Ancient Dances:
An elegant journey into the world of grand ballroom dances, where the composer revives the rhythms of long-forgotten dance traditions.
24. Borys Liatoshynskyi – Ukrainian Quintet:
Written during the Second World War while the composer was living in evacuation, this work pours pain and hope into music with remarkable emotional honesty. Be sure to hear this strikingly modern composition and discover how powerfully it still speaks to us today.
25. Mykola Lysenko – The Wide Dnipro Roars and Moans:
Taras Shevchenko's legendary words became one of the enduring symbols of Ukraine's resilience. We recommend the performance by Pavlo Hunka – a deeply dramatic interpretation in which nature and the human spirit become inseparable.
26. Ostap Nyzhankivskyi – O, Do Not Forget (Art Song):
Experience the sincerity of the Galician art song tradition in Lilia Kostruba's performance. This is exceptionally intimate and delicate music that touches the deepest strings of the soul.
27. Denys Sichynskyi – Indian Summer (Babyne Lito):
Exquisitely tender vocal lyricism. This very romance once captivated audiences in performances by the legendary Solomiya Krushelnytska.
28. Mykola Leontovych – Shchedryk:
More than a piece of music, Shchedryk has become the world's unofficial Christmas anthem. Behind its apparent simplicity lie twenty years of painstaking work by a composer who created a masterpiece from just four notes. We encourage you to explore several interpretations – from Oleksandr Koshyts's legendary historical recording to contemporary versions by Nadiia Velychko (organ) and Yurii Laniuk (chamber orchestra).
29. Vsevolod Zaderatskyi – Chamber Symphony:
Music by a composer who survived political repression. Beneath its outward vitality lies the tragedy of a life profoundly shaped by persecution, where every rhythmic fracture echoes the struggle against an oppressive system. Listen to the deeply personal voice of a remarkable artist.
30. Oleksandr Shchetynskyi – Music of Kharkiv:
A musical portrait of Kharkiv, where elegiac moods intertwine with dramatic introspection. The spirit of freedom pulses throughout the work, alongside reflections on time, memory, and resilience.

UKRAINIAN STAGE: STORIES THAT COME TO LIFE

31. Mykhailo Verbytskyi – Pidhiriany (Musical Play):
A nineteenth-century bestseller that blends European elegance with the spirit of Ukrainian folk tradition in a compelling story of love, power, and human dignity.
32. Porfyrii Bazhanskyi – Dovbush (Melodrama) and The White Gypsy (Opera):
These remarkable rediscoveries are true musical detective stories. Carpathian legends of the opryshkys intertwine with gripping human dramas, offering a fascinating new perspective on Ukrainian opera.
33. Oleksandr Kozarenko – The Passion (Oratorio):
Imagine a meeting between sixteenth-century music and a modern orchestra. Kozarenko achieves something extraordinary: he breathes new life into ancient sacred melodies, making them dramatic, immediate, and deeply relevant to contemporary audiences.
34. Yevhen Stankovych – Passion According to Taras (Oratorio):
An immensely powerful musical revelation in which biblical imagery meets Shevchenko's famous call: "Fight – and you shall prevail!" This work reflects the drama of Ukrainian society, the collapse of old ideals, and the search for a true path to freedom.
35. Kyrylo Stetsenko – Matchmaking at Honcharivka (Operetta):
Recharge your spirits with this delightful musical comedy. It is a heartfelt story of love in which two young people stand up for their happiness and ultimately triumph. Warm, life-affirming music that leaves the listener with optimism and a smile.

Perhaps this collection will become your first step into the world of Ukrainian classical music.

Would you like to hear them all? We have brought these works together in a specially curated playlist. Find it in the Ukrainian Live Classic app or follow the link: http://youtube.com/playlist?list=PLVvwjvlM5BWU.

35 років Незалежності дали українській музиці можливість нарешті звучати без обмежень. Ми дістаємо з полиць пожовклі рукописи, щоб повернути твори до життя, а поруч із ними народжуються яскраві прем’єри, написані сьогодні. 
Втілити ідеї відновлення і розвитку української музики допомагає Ukrainian Live Classic – медіаплатформа зі статтями про композиторів, YouTube-каналом із професійними записами та найбільшою онлайн-бібліотекою нот.

Символічна добірка із 35 творів – нагода відкрити для себе скарби нашої музики. Ми розділили її на тематичні блоки, щоб вам було легше орієнтуватися.

Можливо, саме ця добірка стане для вас першим кроком до відкриття української класики.
Бажаєте послухати все одразу? Ми зібрали твори у тематичний плейлист. Знаходьте його у застосунку Ukrainian Live Classic або переходьте за посиланням: https://www.youtube.com/playlist?list=PLVvwjvlM5BWU.  

It seems we know everything there is to know about the composer – until we start listening closely to his music.
On 9 August, the Lviv Organ Hall will host a piano programme prepared by students from the class of Maria Pukhlyanko, Honoured Artist of Ukraine. It is precisely these works – vivid, emotional and full of subtle nuances – that make us wonder: do we really picture Lysenko as he truly was?

We have grown accustomed to viewing Mykola Lysenko through the prism of a textbook image: for most people, he has forever remained the ‘founder of Ukrainian classical music’. This monumental figure – from monuments, textbooks and the names of musical institutions – dominates our perception to such an extent that it is almost impossible to see the real person behind it. But if we listen closely to how he creates his “Moment of Enchantment”, how he speaks to us through the “Farewell Waltz” or the “Melancholic Waltz”, it becomes clear: before us stands not a monument, but a composer who felt deeply, had his doubts, and defended Ukrainian music’s right to its own voice.

Most portraits of Lysenko are similar: a high forehead, a thick moustache, an elegant suit. This is the classic “ceremonial” image, which over the years has become an official symbol. Yet behind this appearance lies not only a success story, but also a man who consciously chose his own path. Let’s try for a moment to set aside this stereotype to see the true magnitude of his personality.

Lysenko enabled Ukrainian music to convey the depth of human emotions with the same candour characteristic of the finest European Romanticism. It was precisely this perspective that took definitive shape during his studies at the Leipzig Conservatoire. There he came to realise that art is not merely about beauty or splendour, but above all an intensely intimate conversation capable of capturing the subtlest stirrings of the soul.

In his solo songs, Lysenko transformed the poetry of Taras Shevchenko and Lesya Ukrainka into profound psychological dramas, in which every nuance of intonation conveys the barely perceptible shades of human pain, tenderness or hope. In his operas, he eschewed formulaic numbers, focusing instead on the inner worlds of his characters. Even choral music ceased to be merely a solemn collective sound – it took on a personal tone, reflecting on freedom, destiny and human dignity.

Perhaps Lysenko speaks most candidly when sitting at the piano. Here there is no grand stage, no theatrical effects or complex drama – just the composer and his instrument. This is particularly evident in the “Summer Albums” – cycles of piano miniatures that resemble musical diaries of the innermost thoughts: the ethereality of first love, quiet joy, melancholy and profound inner experiences.

However, it would be a mistake to think that Lysenko lived solely in the world of high art. One of the most important endeavours of his life was the recording of folk songs. Just imagine: he painstakingly recorded and edited over 1,500 folk songs, transforming them into a veritable treasure trove. But for him, this was not simply a matter of collecting folklore “for the archives”. He sought to understand how Ukrainian music truly lives: how peasants sing, how a “duma” unfolds on the lips of a kobzar, and what makes a folk melody instantly recognisable from the very first notes. That is precisely why Lysenko held the kobzar Ostap Veresai in such high regard: he sought in his singing not “museum-piece antiquity”, but that genuine, living emotion which makes music not merely notes on paper, but a part of the human soul.

This naturalness also formed the basis of his operas. Listen to “Natalka Poltavka”, “Taras Bulba” or even the comic “Aeneid” – and you will hear how the music echoes the natural intonations of the Ukrainian language. Lysenko did not force the Ukrainian language to conform to pre-existing operatic conventions. On the contrary – he allowed the language itself to give birth to the melody. His characters do not simply sing. They talk, argue, joke, fall in love and suffer exactly as they do in real life. It is precisely this “conversational” nature of the music that makes his operas remarkably vivid even centuries later.

At the same time, Lysenko was by no means a stern academic. He was thoroughly familiar with the world of domestic music-making, salon evenings and balls. His oeuvre includes waltzes, mazurkas, polonaises, romances and scherzos – music that was performed with pleasure not only by professionals but also by amateurs. He demonstrated that true mastery need not necessarily be complex for the listener. It can be light, refined, dance-like – and at the same time impeccably professional.

Lysenko later brought this same naturalness and lightness to his music for children. His children’s operas “Koza-Dereza”, “Pan Kotsky” and “Winter and Spring” were a real breakthrough. At a time when opera remained an art form primarily for adults, he created a fully-fledged musical theatre for young audiences. He did not seek easy solutions or simplistic melodies; instead, he placed boundless trust in children’s ability to perceive true beauty.

Thousands of pages have been written about Lysenko. His contribution has long been beyond dispute. But perhaps it is more important to ask another question: do we want to listen to his music today?

The answer comes very quickly – one need only sit in a concert hall and let this music play without any preconceptions. Then it suddenly becomes clear that Lysenko is not at all the stern classical composer depicted on a monument. He is witty, tender, at times melancholic, at times brilliantly ironic. And, most surprisingly, he is closer to us than we are used to thinking.

Ми звикли сприймати Миколу Лисенка крізь призму хрестоматійного образу: для більшості він назавжди залишився “основоположником української класичної музики”. Ця монументальна постать – із пам’ятників, підручників і назв музичних закладів – настільки домінує в нашому сприйнятті, що за нею майже неможливо розгледіти живу людину. Але варто прислухатися до того, як він створює свій “Момент зачарування”, як говорить із нами через “Вальс-розлуку” чи “Меланхолійний вальс”, і стає зрозуміло: перед нами не монумент, а композитор, який переживав, сумнівався й відстоював право української музики на власний голос.

Більшість портретів Лисенка схожі між собою: високе чоло, густі вуса, елегантний костюм. Це класичний “парадний” образ, який із роками став офіційним символом. Проте за цією зовнішністю – не лише історія успіху, а й людина, яка свідомо обрала свій шлях. Спробуймо на хвилину відкинути цей стереотип, щоб побачити справжній масштаб особистості.
Лисенко зробив українську музику здатною передавати глибину людських почуттів з тією ж відвертістю, що притаманна найкращому європейському романтизму. Саме такий погляд остаточно сформувався у нього під час навчання в Лейпцизькій консерваторії. Там він переконався: мистецтво – це не лише краса чи пишність, а передусім надзвичайно інтимна розмова, здатна вловити найтонші порухи душі.
У солоспівах Лисенко перетворював поезію Тараса Шевченка й Лесі Українки на глибокі психологічні драми, де кожен інтонаційний штрих передає ледь вловимі відтінки людського болю, ніжності чи надії. В операх він відмовився від шаблонних номерів, натомість зосередившись на внутрішньому світі своїх героїв. Навіть хорова музика перестала бути лише урочистим колективним звучанням – у ній з’явилася особиста інтонація, роздуми про свободу, долю і людську гідність.
Мабуть, найвідвертіше Лисенко говорить саме за фортепіано. Тут немає великої сцени, театральних ефектів чи складної драматургії – лише композитор і його інструмент. Особливо промовисто це відчувається в "Альбомах літа" – циклах фортепіанних мініатюр, що нагадують музичні щоденники про сокровенне: невагомість першого почуття, тиху радість, меланхолію і глибокі внутрішні переживання.
Втім, було б помилкою думати, що Лисенко жив лише світом високого мистецтва. Однією з найважливіших справ його життя стало записування народних пісень. Уявіть: понад 1500 народних пісень він дбайливо записав і опрацював, перетворивши їх на справжній скарб. Але для нього це не було колекціонуванням фольклору “для архіву”. Він прагнув зрозуміти, як насправді живе українська музика: як співають селяни, як тягнеться дума в устах кобзаря, що робить народну мелодію впізнаваною з перших звуків. Саме тому Лисенко так цінував кобзаря Остапа Вересая: він шукав у його співі не "музейну старовину", а ту справжню, живу емоцію, яка робить музику не просто нотами на папері, а частиною людської душі.
Ця природність стала основою і його опер. Послухайте “Наталку Полтавку”, “Тараса Бульбу” чи навіть комедійну “Енеїду” – і ви почуєте, як музика повторює природні інтонації української мови. Лисенко не підганяв українське слово під готові оперні схеми. Навпаки – він дозволяв самій мові народжувати мелодію. Його герої не просто співають. Вони розмовляють, сперечаються, жартують, закохуються й страждають саме так, як це відбувається в реальному житті. Саме ця “розмовна” природа музики робить його опери дивовижно живими навіть через століття.
Водночас Лисенко зовсім не був суворим академіком. Він чудово знав світ домашнього музикування, салонних вечорів і балів. У його доробку – вальси, мазурки, полонези, романси, скерцо – музика, яку із задоволенням виконували не лише професіонали, а й аматори. Він показав, що справжня майстерність не обов’язково має бути складною для слухача. Вона може бути легкою, витонченою, танцювальною – і водночас бездоганно професійною.
Цю ж природність і легкість Лисенко згодом переніс у музику для дітей. Його дитячі опери “Коза-Дереза”, “Пан Коцький” і “Зима і Весна” стали справжнім проривом. У той час, коли опера залишалася мистецтвом переважно для дорослих, він створив повноцінний музичний театр для юних глядачів. Він не шукав легких шляхів чи спрощених мелодій, а натомість – безмежно довіряв дитячому вмінню відчувати справжню красу.

Про Лисенка написано тисячі сторінок. Його внесок давно не потребує доказів. Але, можливо, важливіше поставити інше запитання: а чи хочеться слухати його музику сьогодні?
Відповідь приходить дуже швидко – достатньо сісти в концертній залі й дозволити цій музиці звучати без жодних упереджень. Тоді раптом виявляється, що Лисенко зовсім не суворий класик із пам'ятника. Він дотепний, ніжний, часом меланхолійний, часом блискуче іронічний. І, що найдивніше, – ближчий до нас, ніж ми звикли думати.

Публікуємо статтю піаніста та музикознавця Северина Гундяка, який вже кілька років досліджує творчість маловідомого українського композитора ХХ століття Ярослава Верещагіна. Минулого року Северин звернувся до команди Львівського органного залу, яка вже понад чотири роки впроваджує стратегію Ukrainian Live.  І вже восени піаніст зіграв два концерти в Органному залі, які були записані і опубліковані у першому в світі додатку з українською класикою. У планах музиканта виконати всі фортепіанні твори Ярослава Верещагіна. А поки, читайте статтю Северина Гундяка про композиції, які вже зараз можна послухати в додатку Ukrainian Live Classic.

– Музика Ярослава Верещагіна, особисто для мене, – це філософія у звуках. У ній вічні питання, які цікавлять суспільство, екзистенційна тривога, трагедія митця і людини, інтелектуальні пошуки, які уміщаються в лаконічних музичних текстах. Фортепіанні твори Верещагіна – це музика, про яку однозначно має дізнатися більше музикантів та слухачів.
Ще під час навчання в музичній школі мені запам’ятався момент, коли я почув про композитора Ярослава Верещагіна і його твір “Musica rustica” для фортепіано. Вдруге до творчості Верещагіна я несподівано звернувся, навчаючись в музичній академії: на випускному іспиті зі спеціальності я виконував його Другу сонату. Зрештою, про Верещагіна та його творчість я написав бакалаврську, а потім магістерську роботу. З цією темою також виступав на науково-творчій конференції в Одесі. Взагалі, я люблю порпатися в інтернеті в пошуках рідкісної але вартісної музики. У цьому розумінні українська класична музика потребує особливо інтенсивної дослідницької роботи, гарних виконань та промоції. Тому я поставив собі цікаве завдання – заграти та записати всі фортепіанні твори Ярослава Верещагіна, ноти яких мені вдасться знайти. Першим результатом моїх творчих пошуків став концерт “Класичний варіант. Концерт з фортепіанних творів Верещагіна” у Львівському органному залі, який відбувся 17 листопада. Далі сольний концерт у київському хабі фундації VERE MUSIC FUND та повтор програми в Органному залі у Львові.

Новелета №1 (1975) – перший з чотирьох творів композитора у жанрі новелети, який стає місцем вираження ліричної сторони композитора. Як і особистість Ярослава Верещагіна, його новелети не є цілковито ліричними і містять потужну драматичну складову. Середній розділ тричастинної форми драматичний, у ньому чимало напруги і дисонансів. Таку саме особливу рису має і Новелета №3 (1994). У ній ще більше тривожності, яка переслідує слухача аж до початку заключного розділу. На останній сторінці рукопису новелети композитор залишив коментар, який в точності передає настрій цієї музики: “Перший твір, написаний після виписки із лікарні на квартирі у брата Бориса…У лікарні я думав, що вже більше ніколи нічого не напишу…”.

Одна з провідних рис творчості Верещагіна – звернення до музичного фольклору. Народна творчість відчутна у різних виявах: музичних тембрах, ладах, які композитор використовує, у ритміці, гармонії, у підборі текстового матеріалу. Фольклорні мотиви у мелодії Верещагіна – вияв підсвідомої трансформації композитором народної творчості, «пережиття» її, пропущення її через власне «я». В одному зі своїх інтервʼю композитор ділиться: «…З великим інтересом і задоволенням вслухаюся у народні пісні, вивчаю їхню стилістику. У мене є обробки народних українських, словацьких, чеських пісень. Проникнення у фольклор спонукає деколи авторів звертатися до найбільш новаторських засобів музичної виразності: алеаторики, мікрохроматики, модальності, гетерофонії. Але я не прибічник змішування «французького із нижньогородським» – тобто включення цитат, фольклорних інтонацій у «чужу» систему мислення. Мені не подобаються, наприклад, твори для органа, де використовується фольклорна за походженням мова. Народне мистецтво дає енергію для власної творчості, для мене це один із найбільш ефективних шляхів оновлення «технології»…». В іншому виданні композитор продовжує свою думку: «Дух рідної землі, її звучання відбивається у мові, у пісні, у характері народу, а через це – і у творчості», а також: «Для мене особисто підсвідомим творчим імпульсом може стати і народна пісня, і її окремі поспівки, і навіть твір професіонального композитора, тісно пов’язаний з фольклором». Серед фортепіанних композицій, які прозвучали в програмі “Класичний варіант” фольклорні риси найбільше присутні у творах “Musica rustica” (1978), Сонатах №1 (1970) та №2 (1974), а також Сонатині (1973). Сонатина, яку Верещагін написав після закінчення Київської консерваторії – є водночас досить грайливою і химерною. У центральному розділі другої частини композитор зазначає характер музики “rustico” (“в сільському стилі”). До слова, така позначка часто зустрічається і в багатьох інших творах Верещагіна. У цій “невеликій сонаті” яскраво відбилася ще одна надзвичайно характерна риса композитора – особлива увага до тембрової сфери. Твір рясніє контрастами, неочікуваними перемінами, а нотний матеріал містить безліч позначень і вказівок автора стосовно виконання.

У першій частині Сонати №1 уважний слухач може почути інтонації коломийки, що, як і характерно для композитора, не є прямою цитатою, а радше своєрідним натяком. Друга частина ніби перемикає слухача і підносить у якийсь ефемерний вимір. У мене особисто виникає асоціація з “нічною музикою” Бартока. У Сонаті №2, певно, найбільш виражена тембральність. Кульмінацією циклу є запальна третя частина, що нагадує нестримний гуцульський танець.

Говорячи про пʼєсу “Musica rustica” я погоджуюся з музикознавцями у тому, що це справжній шедевр Верещагіна і загалом один з найвидатніших творів української фортепіанної музики ХХ століття. Тут композитор у свій самобутній спосіб поєднує сучасні композиторські техніки і фольклорність. Винахідлива, напрочуд деталізована ритміка, імпровізаційність і використання алеаторики наближає стиль пʼєси до автентичного народного музикування – не менш віртуозного, ніж найвідоміші зразки академічної музики.

“Маленька класична сюїта” (1973) – зразок звернення Ярослава Верещагіна до неокласики. Це переосмислення традиційної барокової сюїти сучасною композиторською мовою. Сюїта написана у двох варіантах – для клавесину та фортепіано. Для твору характерна графічна фактура з використанням численних дисонансів, певні поліфонічні прийоми та оригінальний підхід до старовинних танцювальних жанрів.

У цей буремний час ми спостерігаємо особливий інтерес до української культури, і цим треба користуватися, знайомлячи широку публіку з українською музикою. Але, найперше, ми самі мусимо її віднаходити, досліджувати, виконувати та популяризувати. Бо саме минуле творить наше сьогодення, а від сьогодення залежатиме наше майбутнє.

Текст: Северин Гундяк
Редагування: Вікторія Антошевська

Mykola Diletskyi is a composer with a question mark

Little is known about his life, which is not surprising, because it was so long ago... He was born around 1630 and died around 1690. There is only a mention of his origin in the censuses of that time: "inhabitant of the city of Kyiv". But his life was not limited to Ukraine alone. Surprisingly, even at that time people could study or work abroad and be successful in it. Mykola Dyletskyi's stay in Vilno (now Vilnius) is documented, he received there a brilliant education at the Jesuit Academy and got the academician degree, he worked as a teacher of church singing in Vilnius and other cities.
Diletskyi was an excellent theoretician, because he independently wrote an entire treatise "Musical Grammar", which is considered the first in Eastern Europe.
Mykola Diletsky'is compositions began to be studied relatively recently, in the second half of the last century. However, this is like a drop in the ocean. After all, some of his musical works are preserved in manuscript collections, some can be found in the archives of the Manuscript Institute of the Volodymyr Vernadskyi National Library in Kyiv, some works are scattered around the world, and some are lost forever.
Thanks to the Ukrainian Live project, you can listen to the music by Diletskyi, who wrote it in the 17th century, when the world and everything around was completely different, and for a while to feel that atmosphere.

Text by Maks Lunin
Translated by Diana Kolo
Portrait by Hlib Rachmanin (fictional image)

Микола Дилецький — композитор зі знаком запитання

Про його життя відомо небагато, що й не дивно, адже це було так давно… Він народився близько 1630 року, а помер близько 1690-го. Про його походження є лише згадка в тогочасних переписах: «житель града Києва». Та Україною єдиною його життя не обмежувалося. На диво, навіть у той час люди могли навчатися чи працювати за кордоном і бути в цьому успішними. Документально підтверджено перебування Миколи Дилецького у Вільні (нині Вільнюс), де він здобув блискучу освіту в Єзуїтській академії і отримав звання академіка, працював учителем церковного співу в тому ж Вільнюсі та інших містах.
Дилецький був чудовим теоретиком, адже самостійно написав цілий трактат «Граматика мусикійська», який вважають за перший у Східній Європі.
Композиторську творчість Миколи Дилецького почали вивчати порівняно нещодавно, у другій половині минулого століття. Проте це як крапля в морі. Адже частина його музичних творів берігається у рукописних збірках, дещо можна знайти в архіві Інституту рукопису Національної бібліотеки імені Володимира Вернадського в Києві, якісь твори розкидані по світу, а щось втрачено назавжди.
Завдяки проєкту Ukrainian Live можна почути якою була музика Миколи Дилецького, що писав її у 17 столітті, коли світ і все навколо було зовсім інакшим, та на деякий час проникнутися тією атмосферою.

Текст: Макс Лунін
Портрет: Гліб Рахманін (умовне зображення)

Noticing how the student of the music school, Mykhailo Skorulskyi, constantly distracted himself from studying general subjects by writing music, the history teacher asked him: 
— Mykhailo, have you read "The Three Musketeers" by Alexandre Dumas? 
— Not yet, but I will definitely read it! 
— There is a character in it who reminds me of you - Aramis. You, Skorulskyi, dream about music during history lessons. Look, music will make you return to the study of history.
Whether Mykhailo Skorulskyi fulfilled his promise to the history teacher, we do not know for sure, but we can confidently say that he began not just to learn, but practically create history. He was born into a creative and wealthy family. His mother was a pianist, a student of Mykola Lysenko; his father had a good ear and once sang in Lysenko's choir. The Skorulskyi house was always filled with famous names of artistic figures in Kyiv. But, his parents had to separate, and young Mykhailo often had to move and be raised first by his grandmother, who was a distinguished lady at the Kyiv Institute of Noble Maidens, and then by his father in Riga. Finally, he returned to his mother, who at the time had remarried and lived in Zhytomyr.
Such frequent moves were beneficial to Mykhailo's artistic character, as he found something in each place that helped him develop his musical talent. Living with his grandmother, he learned to read and write early, sitting in on lessons that "Baba Sasha" led for the youngest institute students. But most often, he would sneak into the class with a large grand piano and listen to Mykola Lysenko's playing. Being with his father in Riga marked the beginning of Mykhailo Skorulskyi's first large-scale attempts at composition. Already living in Zhytomyr, he entered and successfully graduated from a music school, where he practiced teaching piano to students for three years alongside his studies.
Later, there was education at the conservatory, marriage to singer Lyudmyla Andriyenko, and work as a teacher and director in music educational institutions. The First World War, after which the Skorulskyi Music and Vocal Studio was opened in 1918 and the Zhytomyr Choreographic Studio in 1921. All these years were incredibly fruitful for Mykhailo Skorulskyi. Intensive concert activity, writing new symphonic, chamber, and choral works, two symphonies.
But perhaps the most successful period in Skorulskyi's life was the summer of 1936. In the village of Motovylivtsi near Kyiv, the composer wrote the piano ballet "Forest Song", which, despite prohibitions and Soviet censorship at the time, became the pinnacle of Ukrainian choreography of the 20th century. The libretto of the ballet was created by the composer's daughter Natalia. In 1944, the Kyiv Opera and Ballet Theater resumed work on staging the ballet. The premiere took place on February 25, 1946.
A few years after that, Mykhailo Skorulskyi's life was cut short. He wrote hundreds of interesting musical works, raised several generations of cultural figures in Ukraine, and gave us all a living embodiment of Lesya Ukrainka's work "Forest Song".

Text by Maksym Lunin
Portrait by Hlib Rachmanin

Помітивши, як студент музичного училища Михайло Скорульський постійно відволікається від вивчення загальних предметів написанням музичних творів, учитель історії запитав у нього: 
— Михайло, ти читав «Три мушкетери» Александра Дюма?
— Ще ні, але обовʼязково прочитаю! 
— Там є персонаж, який нагадує тебе - Араміс. Ось ти, Скорульський, на уроках історії мрієш про музику. Гляди ж, музика змусить тебе повернутися до вивчення історії. 
Чи виконав Михайло Скорульський свою обіцянку перед вчителем історії, ми точно не знаємо, але про те що він почав не просто вчити, а фактично творити історію, можемо сказати впевнено. 
Народився у творчій заможній родині. Його мати – піаністка, учениця Миколи Лисенка; тато мав гарний слух та у свій час співав у Лисенковому хорі. Дім Скорульських завжди був наповнений відомими людьми з мистецьких кіл Києва. Але батькам довелося розлучитися, а малому Михайлові часто переїздити та виховуватися спочатку бабусею, що була класною дамою в Київського інституту шляхетних дівиць, згодом батьком у Ризі. Врешті, він повернувся до матері, яка на той час вдруге виийшла заміж та жила в Житомирі. 
Такі часті переїзди стали в нагоді творчому характеру Михайла, адже в кожному місці він знаходив щось, що допомагало йому розвивати свій музичний талант. У бабусі він рано навчився читати і писати, сидячи на уроках, які «баба Саша» вела для найменших інституток. Та найчастіше тоді він прокрадався до класу з великим роялем і слухав гру Миколи Лисенка. Будучи з батьком у Ризі, розпочав серйозі заняття музикою. Більше того, саме на той період припали перші композиторські спроби Михайла Скорульського, причому одразу масштабні. Уже живучи в Житомирі, хлопець вступив і успішно закінчив музичне училище, де паралельно з навчанням 3 роки практикував викладання фортепіано для студентів. 
Згодом було навчання в консерваторії, одруження зі співачкою Людмилою Андрієнко, робота викладачем та директором у музичних закладах освіти. Після першої світової війни відбулося відкриття Музично-вокальної студії Скорульських у 1918 році та Житомирської хореографічної студії в 1921 році. Усі ці роки в Михайла Скорульського були неймовірно плідними: інтенсивна концертна діяльність, написання нових симфонічний, камерних, хорових творів, двох симфоній. 
Але, напевно, найбільш вдалим у житті Скорульського було літо 1936 року. У селі Мотовилівці під Києвом композитор написав клавір балету «Лісова пісня», який незважаючи на заборони та радянську цензуру став вершиною української хореографії ХХ століття. Лібрето балету створила дочка композитора Наталія. У 1944 році Київський театр опери та балету відновив роботу над постановкою балету. Прем’єра відбулася 25 лютого 1946 року.
Через кілька років після цього обірвалося життя Михайла Скорульського. Він написав сотні цікавих музичних творів, виховав не одне покоління культурних діячів України, та подарував усім нам живе втілення твору Лесі Українки «Лісова пісня».

Текст: Максим Лунін
Портрет: Гліб Рахманін