Вітаю, Євгене. Розкажіть, як відбувалося ваше музичне становлення?

Мені не треба було приходити до музики, бо я у ній народився. Моя мама – піаністка, тато грає на кларнеті й саксофоні, мій дідусь грав на фаготі, а прадід – на скрипці в Київській опері. Історія досить довга. Я ріс то в духовому оркестрі, де працював тато, то в консерваторії, де була концертмейстером мати. Навчаючись в музичному училищі ім. Глієра, сам вже почав працювати в “Київській камераті”. Отож, десь 7-8 років грав разом з батьками в одному оркестрі, разом їздили на всі гастролі. Потім я поїхав в Голландію, два роки навчався в Утрехті. Повернувшись до Києва, вступив на композиторський факультет Національної музичної академії. Протягом року навчався у Євгена Федоровича Станковича. Після цього ми всією родиною емігрували до Німеччини.

Чи пам’ятаєте, в який момент ви зрозуміли, що хочете писати свою музику?

Ще з дитинства. Я не дуже любив займатися, але міг годинами імпровізувати на кларнеті чи щось награвати на старому піаніно “Україна”. Тоді я робив це не свідомо. Збагнув це, лише коли, навчаючись в Голландії, опинився в компанії талановитих молодих композиторів з Португалії та Греції. Робота над спільними проектами дала зрозуміти, що я теж хочу писати свою музику. Значно допоміг мій виконавський досвід у “Камераті”: сучасна музика, наприклад, не була для мене чимось незнайомим. І ось, я спробував, мені сподобалось. Найскладніше – було починати писати і дописувати твір до кінця. Пам’ятаю, що над багатьма творами працював і ніяк не міг їх дописати.

Ваш чималий творчий доробок презентує твори різноманітних жанрів: багато камерної музики, вокальні, симфонічні, хорові композиції. Однаково майстерно ви працюєте як зі своїми “рідними” духовими інструментами, так і з голосом, оркестром. Коли беретесь за новий твір, як обираєте з поміж сотень варіантів інструментування один єдиний?

Найпростіше, це написати твір на замовлення, коли вже відомий соліст чи склад (оркестру, ансамблю). Мені особисто завжди було легко писати для оркестру чи менших інструментальних складів. Знову ж таки, завдяки безцінному досвіду у “Камераті” я міг уявити, як хтось з моїх колег гратиме це на своєму інструменті. Найліпше, коли ти відразу ніби бачиш, як це виглядатиме в руках, на обличчі.

Стосовно роботи в різних жанрах, кожен композитор вивчає і відчуває свій потенціал. Ще під час навчання студенти пишуть спочатку малі твори, варіації, тоді складніші форми. І в подальшому композитор завжди задає собі питання: що я ще можу написати? Може, симфонію? Тоді скільки? Якщо дев’ять, як Бетховен, то після шостої вже починаєш замислюватись, чи не скоро вичерпається твій потенціал. А хтось, написавши чотири симфонії, думає:  вже достатньо, буде як у Брамса. Я теж постійно думаю: на що ще я спроможний? Чи я хочу написати, наприклад, оперу? Чи я зможу її написати? Ось так і народжуються задуми нових творів. Причому це еволюція не у бік масштабування. Камерні твори, наприклад, важко писати, бо там не “сховаєшся” за оркестровами барвами, фактурою. Треба, щоб в основі цієї музики, насамперед, була потужна головна думка.

У першому релізі вашого твору в рамках проєкту Ukrainian Live ви берете участь і в якості диригента. Розкажіть про цю свою іпостась.

А хіба зараз не всі композитори – диригенти? (ред. сміється) Навчався диригуванню я в Голландії. Багато диригував і студентськими, і професійними оркестрами. Для мене важливо вміти робити все. Як було в старовину: музикант був і виконавцем, і композитором, і диригентом.

А із записом ораторії “Annes Passion” історія надзвичайно цікава, мушу розповісти вам велику таємницю. Минуло трохи часу, відколи ця ораторія вже була закінчена, але що робити далі я не знав. Мій близький друг з Одеси, піаніст Стас Розенберг, який зараз живе у Франкфурті-на-Майні, порадив записати ораторію. Але реалізувати цей задум в розпал епідемії коронавірусу було нереально. Навіть за звичайних обставин нелегко знайти настільки великий оркестр з великим хором, гарними солістами. Композитори зазвичай працюють з нотними редакторами, які вміють відтворювати партитуру. Я знайшов одну чудову програму і з її допомогою зробив демо-запис усієї ораторії. Звучання було неймовірно природним. Тепер можу давати майстер-класи, як відтворити звучання оркестру без оркестру (ред. сміється). З цим записом я їздив до моїх друзів, які висловили готовність допомогти реалізувати мій задум. Ми записували окремі оркестрові партії. Уявіть собі: ми з віолончелістом сидимо в кімнаті, у мене навушники, в яких грає демо, у нього теж; він грає разом з цим записом та метрономом, до цього всього я диригую. Якщо ви зазирнете у кімнату, то нічого притомного не почуєте: ми в навушниках, він тягне ноту, умовно, третьої віолончелі, грає дуже драматично, я диригую ще більш драматично, а звучить лише ця одна нота. Такий веселий був процес. Я записав практично всі інструменти, з цим матеріалом працював вже вдома на комп’ютері. Ось таким чином мені вдалося записати quasi живий оркестр. Так само, до речі, записуються музику до фільмів: синтезовані звуки, за можливості, доповнюють живими звуками. Людське вухо чує наявність природних обертонів і вже не розрізняє комп’ютерний і живий оркестр. Та це стосується лише оркестру. Значно складніша історія з хором!

Нотний редактор “Sibelius” відтворює хор лише на звук “а”. Накладати поверх текст було божевіллям. Я знайшов редактор, який використовують в Голівуді. У всіх епічних фільмах, типу “Зоряних війн”,  хори “співають” завдяки ньому, єдине, лише по латині. Але ж мені потрібна німецька мова! Я використав опцію фонетичного прописування звуків. Характерні німецькі звуки часом треба було кодувати цілими формулами – дуже довга і копітка праця! Але мені вдалося, цей комп’ютерних хор почав співати німецькою! Спочатку, щоправда, був дуже помітний англійський акцент. Дивовижно (можливо програма має здатність самовдосконалюватись), але наприкінці вимова була така ж, як у носіїв мови! Звичайно, ми додали і спів хористів, за тим принципом, що і в записі оркестру.

У це неможливо повірити, бо запис надзвичайно природний та професійний!

Але це правда! Слухачам важливо це знати, бо запис – суцільний експеримент! Ми з виконавцями довели, що це можна зробити. До слова, солісти були прекрасні! Деякі партії співаю навіть я, хоча по-суті не вмію співати.  У цьому випадку спів формату драматичного актора цілком підійшов. Іноді це, щоправда, не драматичний, а “травматичний” спів (ред. сміється). Та головним було – передати емоції!

Ораторія “Страсті за Анною Франк” складається з 30 номерів, включно з увертюрою. Скільки часу знадобилося для написання такого об’ємного твору?

Задум визрівав досить давно, років 5. Але активна стадія роботи зайняла лише 3-4 місяці, можливо й менше. 2018 року ораторія була готова. Власне, пишу музику я дуже швидко, довше збираюся з думками, шукаю відчуття, “визріваю”.

Як саме прийшли до ідеї написати твір у рідкісному для сьогодення жанрі ораторії? І чому основою сюжету стали саме “Щоденники Анни Франк”?

Я дуже багато писав музики на тексти Гете, Гейне, Шиллера, Мальденштама, Кафки. Але це все твори малої форми. Я відчував, що маю написати щось більше. Що ж взяти за основу? Сталу форму реквієму? Але я ще не відчуваю кінець життя, щоб писати реквієм (ред. сміється). Вирішив зупинитись на ораторії. Для цього жанру, як правило, характерний християнський сюжет. Але ж я єврей і моє прізвище не Мендельсон. До слова, нещодавно я дізнався цікаві історії: одну про Мендельсона, іншу про Шуберта. У 19 сторіччі в Європі євреї відчували себе дуже асимільованими. У синагогу додали навіть орган та хоровий спів, які не були традиційні. З нагоди відкриття Гамбурзької синагоги Мендельсону замовили твір, над яким він почав працювати, але потім відмовився, бо пристав на пропозицію, де платили більше. Відтак, розпочатий твір він переробив і світ побачив його відомий Псалом 100: Jauchzet dem Herrn, а синагога залишилась без твору. Друга історія про Шуберта. Він мав дуже доброго друга, синагогального кантора. Одного разу, почувши його оригінальний спів, Шуберт закликав усіх своїх друзів-музикантів писати твори для синагог. Саме високий рівень асиміляції євреїв у Європі, ступінь їх побутового і культурного комфорту став причиною величезного потрясіння: у 30-ті роки минулого століття вони були морально не готовими, до того, що невдовзі трапиться, до того, що їхні сусіди, знайомі робитимуть. Схожа ситуація з росією. Повірити, що у ХХІ столітті вони здатні на такі звірства проти українців було важко.

Так як в синагогальному хоровому співі немає ораторії, був необхідний сюжет. У своїй ораторії я спирався на пасіони Йогана Себастьяна Баха. “Каркас” той самий: Анна Франк начебто Ісус Христос (чиста душа, невинно закатована), Євангеліст (оповідач) – це батько Анни, Отто Франк, який пережив Голокост і видав її щоденики, як Апостолів ми уявляємо собі її родину та сусідів, які переховувались разом з Франками. Можна провести такі паралелі.

“Annes Passion” написана німецькою мовою, і це дуже символічно для мене, бо родина Анни Франк походить з Франкфурту-на-Майні. Коли почались антисемістські настрої, родина переїхала в Голландію і відмовилась розмовляти німецькою мовою. Сьогодні теж, багато людей, які вважали рідною мовою російську, не можуть змусити себе нею говорити. Це дуже боляче. Ідея мого твору в тому, що якби ця трагедія не відбулася, родина Анни Франк залишилась би в Німеччині і говорила б німецькою. Тому мені важливо було написати ораторію німецькою, так само як у Баха. Виходить, що маємо єврейську дівчинку, яка писала свої щоденники голландською мовою в ораторії у німецькому перекладі, яка схиляється до християнських пасіонів Баха.

Визначним для мене було і те, що Анна Франк опинилась в ізоляції саме у тому віці, в якому підлітки переживають пубертат. Це дуже інтимні речі, важливі для становлення людини. Анна не мала можливості пережити цей час зі своїми однолітками. Єдиною розрадою був її щоденник, якому вона довіряла свої переживання. Це неабияк цінно, що завдяки її щоденнику ми можемо побачити цей важливий особистий психологічний процес: як дитина перетворюється на дорослу людину. Це унікальний зразок світової літератури.

Як вами формувалося лібрето?

Дещо я брав з німецьких перекладів “Щоденників Анни Франк”, дещо перекладав з голландської сам, бо трохи знаю мову. На мою думку, саме композитору належить писати лібрето твору, бо це є фактично одним з компонентів композиції.

У вашому творчому доробку особливе місце посідають твори на українську тематику, зокрема Симфонія №6 “Майдан”, “Галицька” увертюра. Розкажіть, чим саме надихає вас Україна?

Я народився у Львові в радянські часи, вчився у Києві вже опісля проголошення Незалежності. Потім час від часу приїжджав сюди виступати. Це моя Батьківщина. Багато моїх друзів та рідних живуть тут. Дуже багато життєвого і музичного пов’язано з Україною. Коли я працював у “Камераті”, ми виконували величезну кількість прем’єр Станковича, Сильвестрова та багатьох інших композиторів. В Києві проходило моє становлення. До Львова приїжджав на канікули, де мешкали дідусь з бабусею. Я не можу себе відокремити від цих місць. Так само як клезмер (музика східноєвропейських євреїв) є своєрідним синтезом музичних культур, які панували на різних територіях, всередині мене теж відбуваються культурні поєднання, якими я не в силах керувати.

Нарешті, усім стало відомо що культура і мистецтво не є поза політикою. Читаючи авторську поезію на вашій Facebook-сторінці відчуваю, що під час цієї жахливої війни ви всім серцем з нами, з українцями. Сьогодні, що б ви хотіли донести світові як митець Євген Оркін? І що б хотіли сказати українцям, які читатимуть це інтерв’ю і слухатимуть вашу ораторію в додатку Ukrainian Live Classic?

Те, що відбувається сьогодні нагадує події Першої та Другої світових війн. Митці вкотре збагнули: те, що ми робили до цього, не працює. Мистецтво не захистило людство від дикості, яка сталася. Я сам довго не міг повірити, що це повторилося. Багато митців опинилось у глухому куті – як писати, про що писати далі? Чи писати взагалі після Бучі і Гостомеля? Для мене ця ситуація виглядає так – коли місто зазнає авіаударів, багато людей працює кожен на своєму місці: рятувальник гасить пожежу, медик рятує поранених. Вони не знають, чи матиме їхня робота сенс за кілька хвилин чи годин, коли землю атакуватиме чергова бомба чи ракета. Але вони працюють всупереч усьому! Вони роблять те, що можуть зробити лише вони. Митці мають робити те саме. Перш за все, для того, щоб це не сталося знову! Після війни ми все одно маємо залишитися людьми, не втратити своєї людяності, як би важко це часом не було. Тут не йдеться про пробачення чи примирення з росією. Йдеться про самих людей, їхні душі. Мистецтво може цьому допомогти.

Дорогі українці, будь ласка, тримайтеся. Я відчуваю, що всі на вашому боці. Кожна країна підтримує Україну як може: і ментально, і матеріально. Я не знаю схожих випадків в історії, коли б усі настільки чітко розуміли хто ж насправді джерело зла і так гаряче підтримували одну країну. В силу якихось політичних причин, можливо, це інколи виглядає по-іншому. Але прості люди дуже боляче відчувають те, що відбувається, вболівають за українців, підтримують їх, допомагають чим можуть. Тримайтеся – єдине, що хочу вам сказати. Віримо, що скоро цей жах закінчиться і настане перемога.

Бесіду вела Вікторія Антошевська
Фото надані Євгеном Оркіним