Serhii Piliutikov’s Symphony “She Who Dances with the Wind” (2025) was created as a commissioned work by the Lviv Organ Hall and premiered in Lviv within the framework of the Ukrainian Live strategy, which since 2019 has been systematically developing the practice of commissioning new scores for the Ukrainian concert stage. In this gesture, what matters is not only the appearance of a new opus but the very logic of contemporary cultural infrastructure: music does not “wait for its time” but immediately enters living practice — it receives a performance, public discussion, and documentation. Piliutikov himself emphasizes the importance of commissioned works as a guarantee that a composition will be performed in a real concert context without delay.
The key to entering the symphony lies in its title, which Piliutikov deliberately treats as a “code” of the work — not merely a formal label, but an impulse that sets the listener on a certain semantic path and opens space for personal interpretations. The image of “she who dances with the wind” forms a collective portrait of a Heroine: “strong, proud, and free,” open to space and movement. The composer intentionally leaves this figure without precise definition so that the listener’s imagination can “appropriate” the meaning and relate it to personal experience. At the same time, he clearly identifies the inner center from which the symphony emerged: for him personally, this Heroine embodied the image of Ukraine — here and now, and the central idea of the work is linked to the striving for freedom. It is therefore especially symbolic that the symphony’s premiere took place on the 34th anniversary of Ukraine’s Independence.
The symphony consists of three movements with programmatic titles that form a sequence of states and semantic vectors. “Allemande of Unfolded Wings” conveys the energy of resistance and determination, emerging almost from nothing: from the timpani’s “steps,” brief instrumental gestures, ominous motifs, and gradually expanding chords arises a force that seems capable of irreversibly changing the state of things. “Niente… Nessuno… Mai…” (“Nothing… No one… Never…”) becomes the dramatic center of the symphony, combining several symbols at once — uncertainty, emptiness, and fate, a force impossible to resist. “Letter, Minor and Wind” is the most dynamic and active movement. This three-part “landscape” unfolds as a dramaturgy of motion: from flight and unfolding — through a zone of inner emptiness and loss — to an intimate address (“letter”), where the wind becomes both an element and a sign of time.
An important key to the language of the symphony lies in the composer’s own description of his artistic evolution. Piliutikov speaks of a movement from an initial avant-garde position toward a more universal and communicative musical language. Over time, what becomes essential is not only who speaks, but what is being said. Instead of offering a technical puzzle, the composer proposes a perspective of meaning. In the same reflections, he describes this shift as symptomatic of a broader cultural moment — a transition from the fatigue of “devaluation” toward a need for “light at the end of the tunnel.” At the same time, the symphony may be perceived as “Ukrainian in spirit” without directly appealing to folklore — through its tonal thinking, its psychological intonation, and its ethical vector of freedom and dignity.
The symphony “She Who Dances with the Wind” becomes a musical way of articulating an inner vertical of freedom, where the movement forward does not deny vulnerability but arises precisely from it. For this reason, the image of the wind here is not decorative: it is both an element of trial and a part of the space in which the Heroine — whether understood as a country or as a person — learns to keep balance not against the storm, but together with it.

Симфонія Сергія Пілютикова “Та, що танцює з вітром” (2025) постала як твір-замовлення Львівського органного залу й була представлена у Львові в контексті системної стратегії Ukrainian Live, що з 2019 року розвиває практику створення нових партитур для української сцени. У цьому жесті важлива не лише поява нового опусу, а сама логіка сучасної культурної інфраструктури: музика не “очікує свого часу”, а одразу входить у життя – отримує виконання, публічне обговорення, фіксацію. Сергій Пілютіков також підкреслює цінність роботи “на замовлення” як гарантії негайного звучання твору в реальному концерті.

Ключ до входження в симфонію – назва, яку Пілютиков принципово трактує як “код” твору: не формальну етикетку, а імпульс, що налаштовує слухача на смисловий лад і відкриває простір особистих прочитань. Образ “тієї, що танцює з вітром” – це збірний портрет Героїні: “сильної, гордої, вільної”, відкритої простору та руху; композитор свідомо залишає цю постать без однозначної конкретизації, щоби фантазія слухача могла “привласнити” зміст і накласти його на власний досвід. Водночас він прямо називає внутрішній центр, з якого писалася симфонія: для нього особисто ця Героїня була образом України — “тут і зараз”, а стрижнева ідея пов’язана з прагненням до свободи. Тож особливо символічним стало премʼєрне виконання симфонії у 34-ту річницю Незалежності України.

Твір має три частини з програмними назвами, що вибудовують послідовність станів і смислових векторів. “Алеманда розкритих крил” передає енергію спротиву і рішучості, яка виростає практично з нічого: з литавроврових “кроків”, коротких інструментальних реплік, загрозливих мотивів і наростаючих акордів народжується міць, яка, здається, здатна змінити стан речей незворотно. “Niente… Nessuno… Mai…” (“Нічого… Нікого… Ніколи…”) – драматичний центр симфонії, який поєднує в собі одразу кілька символів – непевність, порожнечу і фатум – силу, якій неможливо протистояти. “Лист, мінор і вітер” – найдинамічніша й найдієвіша з частин.
Цей тричастинний “пейзаж” працює як драматургія руху: від польоту й розкриття – через зону внутрішньої порожнечі та втрати – до інтимного звернення (“лист”), де вітер стає і стихією, і знаком часу.

Важливий штрих до мови симфонії дає авторське самоозначення: Пілютиков говорить про еволюцію від авангардної стартової позиції до більш універсальної, комунікативної мови, де з роками стає принциповим “що” сказано, а не лише “хто” це говорить, і де слухачеві пропонується не ребус техніки, а сенсова перспектива. У тому ж інтерв’ю він формулює цю зміну як симптом ширшої епохи: від втоми “знецінення” до потреби в “світлі в кінці тунелю”. Паралельно в матеріалах про прем’єру звучить спостереження, що твір може сприйматися як “український за духом” без прямого апелювання до фольклору, – тобто через тональність мислення, інтонаційну психологію, етичний вектор свободи й гідності.

Симфонія “Та, що танцює з вітром” – це музичний спосіб проговорити внутрішню вертикаль свободи, коли рух уперед не заперечує вразливості, а народжується з неї. І саме тому образ вітру тут не декоративний: це стихія випробування і водночас частина простору, де Героїня – чи як країна, чи як людина – вчиться тримати рівновагу не всупереч бурі, а разом із нею.