Leonid Hrabovskyi (born in 1935) is a modern Ukrainian composer, musicologist, translator, the author of his own method of algorithmic composition of music.

Leonid Hrabovskyi was born in Kyiv in a family of musicians: his father was a violinist, and his mother was a singer. In 1937, the family of the future composer was repressed by the Soviet authorities – Leonid's father was shot, and many of his parents were arrested. Due to the events of the Second World War, the composer did not have the opportunity to study at a music school, so he studied mostly independently and also took private lessons. In 1951, he began studying at Taras Shevchenko Kyiv University at the Faculty of Economics, and from 1954 at Kyiv State Conservatory (now National Music Academy of Ukraine) at the Faculty of Composition, first in class of Levko Revutskyi (1954-1956), and later in class of Borys Lyatoshynskyi. Four Ukrainian folk songs for choir and orchestra (dedicated to Levko Revutskyi) were the graduation work of Hrabovskyi in 1959.

In 1966-1969, Hrabovskyi taught composition and theory at Kyiv Conservatory, but was fired for favoring foreign music banned by the authorities at the time. In 1969-1981, he wrote music for theater and cinema, while continuing the line of musical experimentation.

From 1981 to 1989, the composer worked as a translator and editor of the magazine "Soviet Music". During this period, Hrabovskyi in particular created a number of guitar works. In 1989, Hrabovskyi went to the USA at the invitation of Ukrainian Music Society. He became a composer-in-residence at Ukrainian Institute of America in New York (1990-1994), received orders from the Continuum ensemble, which in 1992 gave a retrospective concert of his works.

The stylistic evolution of the composer deserves special attention. You can read more about this in the article by Leonid Hrabovskyi, edited by Roman Yakub. Making, at the end of 1950-s, his starting point the idiom of late Romanticism – early post-Impressionism with folkloric roots (Four Ukrainian Songs, 1959), Hrabovskyi soon turned to post-tonal techniques – free dissonant style aka Bartok/Hindemith of early 1920s (Symphonic Frescoes, 1961), then to 12-tone procedures (Four Two-Part Inventions and Five Character Pieces for piano, 1962) and shortly after that, he opened the series of compositions based on mixtures of isolated, contrasting atonal and modal pitch sequences, irregular sonic elements including approximately notated (clusters and extremely rapid passages), non-pitched noises, partial aleatory of rhythm, and free space notation – Trio for piano, violin and double-bass, " Microstructures" for oboe solo, "From Japanese Hoku" for tenor, piccolo flute, bassoon and xylophone, Pastels to the words of Pavlo Tychyna, the melodrama "La Mer" based on a poem by Saint-John Perce for reader, two choirs, organ and symphony orchestra, a number of chamber - instrumental works.

In the early 1960s, a group was formed in Kyiv, which later received the name "Kyiv Avant-Garde", which, in addition to Hrabovskyi, included composers Valentyn Sylvestrov, Vitaliy Hodziatskyi, Volodymyr Huba and conductor Ihor Blazhkov. Later, they were joined by composers Volodymyr Zahortsev, Svyatoslav Krutykov, Yevhen Stankovych and Ivan Karabyts. Valentyn Bibik from Kharkiv and Andrzej Nikodemovych from Lviv also maintained contacts with the milieu of Kyiv avant-garde artists. Musicologist Halyna Mokriyeva also belonged to the "Kyiv avant-garde". However, Leonid Hrabovskyi himself claims that he is mistakenly considered an avant-garde. Instead, he calls himself a "moderate centrist modernist".

Among dozens of works by Leonid Hrabovskyi, several main ones should be highlighted: operas - "The Bear" (1963), "The Proposal" (1964); for the symphony orchestra - "Symphonic Frescoes" (1961), the symphony-legend "Evening on Ivan Kupalo" (1976, based on his music to the movie by Yuriy Illienko), the symphonic elegy "Vorzel" (1992, in memory of Borys Lyatoshynskyi); chamber-instrumental works – "Homeomorphies I–III" for piano (1968–69), "Patterns" for oboe, viola and harp (1969), “Hlas I" for cello (1990), "Hlas II" for bass clarinet .

In order to find his own compositional concept, Leonid Hrabovskyi researched various national compositional schools and approaches, studied and analyzed the works of dozens of composers. At one time, he was particularly influenced by the music of the new Polish school (Krzysztof Penderecki, Witold Lutosławski, Henryk Mikołaj Górecki, and especially Kazimierz Serocki). The search for a broader and more solid theory foundations for composing led Hrabovskyi to the music legacy of Olivier Messiaen and his disciple Iannis Xenakis and predicted the creation of his own method of composition, which consists in the close interaction of Leonid Hrabovskyi's two favorite fields – music and mathematics. To write music, the composer uses a software created especially for him. Recent works written using the algorithmic method with computer assistance include “12 Two-Part Inventions” for harpsichord (2016), Symphony-capriccio “Tetragon” for four guitars and strings (2017), “ARRY” for string orchestra (2018), “Credo” for orchestra (2019), “EQVIN” for violin and piano (2019) and “STR-O-r-GAN for organ (2020).

Леонід Грабовський (народився 1935 року) – сучасний український композитор, музикознавець, перекладач. Автор власної методики алгоритмічного компонування музики.        

Леонід народився в Києві у родині музикантів: його батько був скрипалем, а мати співачкою. У 1937 сімʼя майбутнього композитора зазнала репресій з боку радянської влади – батька Леоніда розстріляли, а багатьох його родичів заарештували. Через події Другої світової війни композитор не мав можливості навчатись у музичній школі, тому вчився переважно самостійно, а також брав приватні уроки. У 1951 року розпочав навчання в Київському університеті імені Тараса Шевченка на економічному факультеті, а з 1954 – у Київській державній консерваторії (тепер Національна музична академія України) на композиторському факультеті спочатку в класі Левка Ревуцького (1954-1956), а згодом – у Бориса Лятошинського. Дипломною роботою випускника Грабовського в 1959 році стали Чотири українські народні пісні для хору й оркестру (присвячені Левку Ревуцькому).

У 1966-1969 роках  Грабовський викладав композицію та теорію у Київській консерваторії, проте був звільнений за прихильність до забороненої на той час владою іноземної музики. В 1969-1981 роках писав музику для театру і кіно, водночас продовжував лінію музичного експерименту.

З 1981 року композитор працював перекладачем і редактором журналу “Радянська музика”. У цей період Грабовський зокрема створив низку творів для гітари. У 1989 році Грабовський виїхав до США на запрошення Українського Музичного Товариства. Він став композитором-резидентом при Українському Інституті Америки в Нью-Йорку (1990-1994), отримував замовлення від ансамблю Континуум, який в 1992 році дав концерт-ретроспективу його творів.

Окремої уваги заслуговує стильова еволюція композитора. Детальніше про це можна прочитати у статті Леоніда Грабовського під редакцією Романа Якуба. Початковою точкою стилю композитора були тенденції пізнього романтизму–раннього постімпресіонізму з фольклорним корінням («Чотири українські пісні», 1959). Незабаром він звернувся до посттональних технік – вільного дисонуючого стилю, близького до творів Бартока, Гіндеміта та музики 1920-х років (Симфонічні фрески, 1961), потім до 12-тонових систем (Чотири двоголосні Інвенції та п'ять характерних п'єс для фортепіано, 1962) та композицій, заснованих на поєднанні ізольованих, контрастних атональних і модальних висотних послідовностей, включаючи приблизну нотацію (кластери та надзвичайно швидкі пасажі), шуми без певної висотності, часткову ритмічну алеаторику та вільну нотацію – Тріо для фортепіано, скрипки та контрабасу, “Мікроструктури” для гобоя соло, “З японських хоку” для тенора, флейти пікколо, фагота та ксилофону, Пастелі на слова Павла Тичини, мелодраму «Море» на вірші Сен-Жона Перса для читця, двох хорів, органа та симфонічного оркестру, ряд камерно-інструментальних творів.

На початку 1960-х років у Києві сформувалась група, яка пізніше отримала назву «Київський авангард», до якої, окрім Грабовського, входили композитори Валентин Сильвестров, Віталій Годзяцький, Володимир Губа і диригент Ігор Блажков. Згодом до них приєднались композитори Володимир Загорцев, Святослав Крутиков, Євген Станкович, Іван Карабиць. Також контакти з середовищем київських авангардистів підтримували Валентин Бібік з Харкова та Анджей Нікодемович зі Львова. Належала до середовища «київського авангарду» і музикознавиця Галина Мокрієва. Проте, сам Леонід Грабовський стверджує, що авангардистом його вважають помилково. Натомість себе він називає “поміркованим модерністом-центристом”.

Серед десятків творів Леоніда Грабовського варто виділити кілька основних: опери – «Ведмідь» (1963), «Пропозиція» (1964); для симфонічного оркестру – , «Симфонічні фрески» (1961), симфонія-легенда «Вечір на Івана Купала» (1976, за музикою до фільму Юрія Іллєнка), симфонічна елегія «Ворзель» (1992, пам’яті Бориса Лятошинського); камерно-інструментальні твори – «Гомеоморфії І–ІІІ» для фортепіано (1968–69), «Візерунки» для гобоя, альта й арфи (1969), «Глас І» для віолончелі (1990), «Глас ІІ» для бас-кларнета.

Щоб віднайти власну композиторську концепцію, Леонід Грабовський досліджував різноманітні національні композиторські школи та підходи, вивчав і аналізував твори десятків композиторів. Свого часу на нього зокрема вплинула музика нової польської школи (Кшиштофа Пендерецького, Вітольда Лютославського, Хенріка Миколая Гурецького і особливо Казімежа Сероцького). Пошук мистецьких орієнтирів наблизив Грабовського до творчості Олівʼє Мессіана та його учня Яніса Ксенакіса і передвістив створення власного методу компонування, який полягає у тісній взаємодії двох улюблених сфер Леоніда Грабовського – музики і математики. Для написання музики композитор використовує створене спеціально для нього програмне забезпечення. Серед останніх творів, написаних за допомогою комп’ютерного алгоритмічного методу 12 двочастинних інвенцій для клавесина (2016), симфонія-капричіо “Tetragon” для чотирьох гітар і струнних (2017), “ARRY” для струнного оркестру (2018), “Credo” для оркестру (2019), “EQVIN” для скрипки і фортепіано ( 2019) та “STR-O-r-GAN для органу (2020).