Stefania Turkevych (1898-1977) was born in L’viv, one of the cultural epicenters of Galicia. During her lifetime, Galicia was part of the Austrian Empire, then Poland, then part of the Ukrainian Soviet Socialist Republic. This region bore the marks of Austrian, Hungarian, Lithuanian, Russian, and Polish influence and would soon witness the rise of the Soviet state. Turkevych’s father and grandfather were priests, and her mother was a pianist. Turkevych herself played piano, harp, and harmonium.1 Her prodigious talent led her to study in Vienna (1914-16; 1921-25), at the L’viv Conservatory (1918-19), and at the Prague Conservatory and the Ukrainian Free University in Prague (1930-34). Her early education was remarkably cosmopolitan.
Oleh Kyva. Chamber Cantata No. 3, words by Pavlo Tychyna is one of the most expressive tragic works in Ukrainian vocal-symphonic music of the late 20th century. Its three parts are based on poems from different years — Autumn is so sweet (1921), Open the doors (1918), and I am calling you (1965) — and are joined by the compositional principle of attacca. Hence, the dramaturgy unfolds as a continuous inner monologue. The history of its creation is unusual: Kyva began “from the end” — first composing the finale That garden. He had earlier used this music as part of the soundtrack for Vasyl Viter’s film Clarinets of Tenderness, dedicated to Tychyna.
The cantata resonates with deep layers of national memory. The first part, connected with the famine of 1921–1922, breathes restrained sorrow: the arioso-declamatory singing recalls lament-like dumy, while the transparent orchestral texture intensifies the tragic subtext. The second part, Open the doors, releases the energy of the historical catastrophe of the 1917 revolution — the orchestra’s stern ostinato march and the dramatized declamation of the soloist build a sense of inevitable evil. The finale, That garden, is an epilogue-catharsis: confessional intonation, steady triplet oscillations, “silvery” timbrel reflections, echoes of lament motifs, and dissolving orchestral strokes complete the journey from memory to revelation.
In this version for mezzo-soprano and symphonic orchestra, the work reveals a broad range of dynamic contrasts and a vivid timbral palette. The recording presents Kyva as a composer of profound emotional intonation, where personal experience grows into a universal meaning — about humanity, time, and the responsibility to remember.
The cantata resonates with deep layers of national memory. The first part, connected with the famine of 1921–1922, breathes restrained sorrow: the arioso-declamatory singing recalls lament-like dumy, while the transparent orchestral texture intensifies the tragic subtext. The second part, Open the doors, releases the energy of the historical catastrophe of the 1917 revolution — the orchestra’s stern ostinato march and the dramatized declamation of the soloist build a sense of inevitable evil. The finale, That garden, is an epilogue-catharsis: confessional intonation, steady triplet oscillations, “silvery” timbrel reflections, echoes of lament motifs, and dissolving orchestral strokes complete the journey from memory to revelation.
In this version for mezzo-soprano and symphonic orchestra, the work reveals a broad range of dynamic contrasts and a vivid timbral palette. The recording presents Kyva as a composer of profound emotional intonation, where personal experience grows into a universal meaning — about humanity, time, and the responsibility to remember.
Text and translation by Viktoriia Antoshevska

Performed by:
Zoryana Kushpler – mezzo-soprano;
Luhansk Philharmonic Symphony Orchestra;
Ivan Ostapovych – conductor.
Sound engineers: Andriy Mokrytskyi, Volodymyr Punko.
CD “Ukrainian Intermezzo” (Gramola, 2023).
Zoryana Kushpler – mezzo-soprano;
Luhansk Philharmonic Symphony Orchestra;
Ivan Ostapovych – conductor.
Sound engineers: Andriy Mokrytskyi, Volodymyr Punko.
CD “Ukrainian Intermezzo” (Gramola, 2023).
Камерна кантата
Олег Кива
Олег Кива. Камерна кантата №3 на слова Павла Тичини – одна з найвиразніших трагічних сторінок української вокально-симфонічної музики кінця ХХ століття. Три частини кантати написані на вірші різних років – "Осінь така мила" (1921), "Одчиняйте двері" (1918) та "Я кличу тебе" (1965) – і з’єднані композиційним принципом attacca, тож драматургія розгортається як безперервний внутрішній монолог. Історія створення нетипова: композитор почав "із кінця" – спершу написав фінал "Той сад". Його музику Кива раніше використав як звукоілюстрацію до фільму Василя Вітера "Кларнети ніжності", присвяченого Тичині.
У кантаті відчутний глибинний пласт національної пам’яті. Перша частина, пов’язана з темою голоду 1921–1922 років, сповнена стриманої скорботи: аріозно-декламаційний спів нагадує думні заплачки, а прозора оркестрова фактура підсилює трагічний підтекст. Друга частина, "Одчиняйте двері", вивільняє енергію історичної катастрофи революції 1917 року – суворий остинатний крок оркестру й драматична декламація солістки створюють відчуття невідворотності зла. Фінал, "Той сад", – катарсис-епілог: сповідальна інтонація, тріольні коливання, "сріблясті" відблиски тембру, відлуння ламентозних мотивів і "танучі" удари оркестру замикають шлях від пам’яті до прозріння.
У версії для меццо-сопрано і симфонічного оркестру твір відкриває простір масштабних динамічних контрастів і виразну палітру тембрів. Запис розкриває Киву як композитора глибокої емоційної інтонації: тут особистий досвід зростає до універсального сенсу – про людину, час і відповідальність пам’ятати.
У кантаті відчутний глибинний пласт національної пам’яті. Перша частина, пов’язана з темою голоду 1921–1922 років, сповнена стриманої скорботи: аріозно-декламаційний спів нагадує думні заплачки, а прозора оркестрова фактура підсилює трагічний підтекст. Друга частина, "Одчиняйте двері", вивільняє енергію історичної катастрофи революції 1917 року – суворий остинатний крок оркестру й драматична декламація солістки створюють відчуття невідворотності зла. Фінал, "Той сад", – катарсис-епілог: сповідальна інтонація, тріольні коливання, "сріблясті" відблиски тембру, відлуння ламентозних мотивів і "танучі" удари оркестру замикають шлях від пам’яті до прозріння.
У версії для меццо-сопрано і симфонічного оркестру твір відкриває простір масштабних динамічних контрастів і виразну палітру тембрів. Запис розкриває Киву як композитора глибокої емоційної інтонації: тут особистий досвід зростає до універсального сенсу – про людину, час і відповідальність пам’ятати.
Виконавці: Зоряна Кушплер – меццо-сопрано; Академічний симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії; Іван Остапович – диригент.
Аудіо: Андрій Мокрицький, Володимир Пунько. Компакт-диск “Ukrainian Intermezzo” (Gramola, 2023).
Джерело: Г. Луніна. Передмова до нотного видання Камерної кантати №3.
Аудіо: Андрій Мокрицький, Володимир Пунько. Компакт-диск “Ukrainian Intermezzo” (Gramola, 2023).
Джерело: Г. Луніна. Передмова до нотного видання Камерної кантати №3.
Текст: Вікторія Антошевська
Turkevych remained in L’viv during World War II. In 1946, when her works were banned throughout the USSR for their failure to comply with Socialist Realism, she fled to Austria and then to Italy, and she finally settled in the UK, where she composed her largest body of work—including Серце Оксани (Тhe Heart of Oksana). At some point in the 1940s, she separated from her first husband and married her second husband, Narcyz Lukianowicz (a doctor and poet).14 Her family lived for five years in Brighton (where she worked as an organist and pianist) and a year in London before moving to Bristol. (It was in London that Turkevych discovered a network of Canadian Ukrainians descent who had moved to the UK.) Ten years later, Turkevych moved to Belfast in Northern Ireland. For the last four years of her life, she settled in Cambridge, where she passed away in 1977 at the age of 78. Turkevych had two daughters: Zoya (with her first husband, Robert Lisovski) and Maria (with her second husband, Narsyz Lukianowicz).
Listen to music
Слухати музику
Симфонії. Частина ІІ
Вербицький Михайло
Туркевич-Лукіянович Стефанія [Stefanie Turkewicz-Lukianowicz], уроджена Туркевич – композиторка, музичний педагог; народилася 25 квітня 1898 р. у Львові (Україна; тоді – австрійська Галичина); померла 8 квітня 1977 р. у Кембриджі, Англія (Сполучене Королівство); похована на цвинтарі Св. Марка в Кембриджі. Дружина Роберта Лісовського (перше подружжя), Нарциза Лукіяновича (друге подружжя).
Туркевич-Лукіянович Стефанія [Stefanie Turkewicz-Lukianowicz], уроджена Туркевич – композиторка, музичний педагог; народилася 25 квітня 1898 р. у Львові (Україна; тоді – австрійська Галичина); померла 8 квітня 1977 р. у Кембриджі, Англія (Сполучене Королівство); похована на цвинтарі Св. Марка в Кембриджі. Дружина Роберта Лісовського (перше подружжя), Нарциза Лукіяновича (друге подружжя).
Закінчила приватну дівочу гімназію сестер Василіянок у Львові. Гру на фортепіано вивчала спочатку вдома, відтак у Вищому музичному інституті (ВМІ) ім. Миколи Лисенка у Львові, а в 1914-1916 рр. у Відні. Після цього студіювала філософію, педагогіку і музикологію у Львівському університеті, навчала музики в державній yчительській семінарії у Львові (1919-1920 рр.), студіювала в консерваторії Польського музичного товариства у Львові (1921 р.) та давала приватні уроки з музики. 1919 р. написала свій перший музичний твір – Службу Божу, яку було виконано декілька разів у соборі Св. Юра у Львові. 1921 р. повернулася до Відня, де навчалася в університеті, який закінчила 1923 р. отримавши вчительський диплом. Також продовжувала студії з фортепіано і теорії музики у Віденській музичній академії. Відтак повернулася до Львова, а 1927 р. виїхала до Берліна, де студіювала композицію в Музичній академії до 1929 р., коли переїхала до Праги. Студіювала композицію в Празькій консерваторії, а рівночасно при Українському Вільному Університеті писала докторську дисертацію на тему українського фольклору в російських операх, яку захистила 1934 р. Повернувшись до Львова, з 1934 р. до початку Другої світової війни працювала викладачем музичної теорії і фортепіано, спочатку у Львівській музичній консерваторії ім. К. Шимановського, а відтак – у ВМІ ім. М. Лисенка. Стала членом Союзу українських професійних музик.