Я зміг виїхати з Харкова близько місяця тому. Харківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського і наша ректорка Наталія Говорухіна організували евакуаційний потяг для співробітників. Моя родина зараз знаходиться у Німеччині, у Харкові залишилися рідні, за яких я дуже хвилююся, а батьки – в окупованому Херсоні

Моє знайомство з музикою відбулося не так рано, як у інших. Мама закінчила музичну школу по класу фортепіано, змалечку я чув класичні твори, але сам почав займатися у 12 років.

Уроки фортепіано повністю захопили мене – працював без упину. То була ніби манія. Завжди любив читати ноти: брав нові твори і читав з листа. Із перших днів намагався створювати музику й одразу записував у нотний зошит. Учителі, батьки та рідні дуже підтримували мене.

Два роки я вчився у музичній школі № 3 Херсона, два роки у школі педпрактики при музичному училищі (нині – коледж), куди вступив через кілька років. Херсонське музичне училище закінчив по класу фортепіано в Ірини Бурбас – вона дала таку технічну базу, завдяки якій я зміг успішно йти далі. Також в училищі я займався композицією у Єфима Валерштейна – знакового педагога в Херсоні, випускника Одеської консерваторії.

Єфим Вікторович давав абсолютну свободу учням. Я писав усе, що хотів, шукав, експериментував у різних жанрах і техніках композиції, але робив це здебільшого інтуїтивно.

Уже в Харківському університеті мистецтв я відкривав глибші секрети композиторської майстерності. Мій учитель із композиції, заслужений діяч мистецтв України, професор Віктор Мужчиль – справжній митець, творець фонематичної техніки композиції. Він учив мене нестандартно мислити, шукати, не зупинятися на досягнутому та завжди стежити за ідеєю. Він і досі є моїм духовним наставником.

Також я навчався у класі спеціального фортепіано у Володимира Птушкіна – видатного композитора, піаніста й педагога, народного артиста України, професора, який, на жаль, нещодавно пішов у засвіти. Він навчив мене слухати час у музиці, подарував багато знань про технологію гри.

Докторка мистецтвознавства, професорка Людмила Шаповалова була моїм науковим керівником багато років, аж поки я не захистив кандидатську дисертацію. Вона навчила мене професійному теоретичному слову та когнітивному мисленню і весь час була великим другом!

Я завжди намагаюся йти за певною ідеєю, будувати концепцію. На мою думку, вона обумовлює і жанр твору, і склад, для якого він пишеться, і техніку – принцип висловлювання. У музиці має бути глибинна суть, усі елементи музичної тканини повинні бути вмотивовані. Ідею, думку слід пропустити через серце, інакше твір не матиме художньої цінності, а музика стане неживою.

У мене є опера «Зелене коло», увертюра «Земля предків», «Колискова» на слова Галини Матвєєвої. Ці твори обʼєднує український колорит, який проявляється на рівні музичного мислення – у ладі, гармонії, мелодиці тощо.

Цікаво, що українськість як така завжди легко вгадується у музиці. Наприклад, якщо послухати твори корифеїв – Мирослава Скорика або Євгена Станковича, – можна одразу сказати, що їх написав не тільки справжній митець, а й саме український композитор!

Останні мої два твори – цикл «Гравюри» для фортепіано на 4 частини, які я виконав у Великому залі Харківського університету мистецтв імені Івана Котляревського, та макабричні сцени «Три мертвих короля» для скрипки соло, створені за кілька днів до початку війни. Ці опуси обʼєднані способом творення, який я визначаю як «метод відкритої музичної нотації».

У них я керуюся нестандартною логікою побудови матеріалу, яка увиразнюється завдяки нетиповим ключам/станам, нетрадиційним прийомам. Використані мною нотації (у кожному творі – неповторна) я бачу як окремий всесвіт зі своєю ієрархічною системою, логікою звʼязків, принципами структурування часопростору, що залежать від ідеї-концепту твору.

Кожна людина – це парадигма, й композитор має знайти власний шлях. Так, широко відомі зразки використання нестандартної нотації у творчості багатьох композиторів (Джон Кейдж, Гельмут Лахенман, Лучано Беріо, Амін Шаріфі). Але музика – аудіальне мистецтво, тобто все повинно працювати на звукоемоційний результат, а нотація – лише інструмент, ключ від нових берегів мислення.

На даний час я вийшов на певну мисленнєву стежку, по ній намагаюсь рухатися. Однак, якщо бачитиму, що повторююся, – шукатиму нові шляхи подання матеріалу.

Це дійсно моя альма-матер, мій другий дім, я не залишав його ні на день. Тут я навчався і жив, виступав у концертах, захистив кандидатську дисертацію. Тут працюю – почав із кафедр теорії музики та сольного співу, де є концертмейстером, а через рік додали навантаження на кафедрі композиції. Наразі викладаю чотирнадцять дисциплін. Доводиться бути всебічним спеціалістом.

У нас дуже професійний в дружний колектив – ми завжди підтримуємо один одного у багатьох починаннях. В університеті проводяться міжнародні наукові конференції, концерти, майстер-класи.

Зараз, як і під час локдауну, я викладаю дистанційно. Утім досить багато студентів відвідують заняття, виконують домашні завдання, намагаються продовжувати вчитися.