Задерацький Всеволод. Біографія

Ім'я композитора, піаніста та педагога Всеволода Петровича Задерацького (1891-1953)  сьогодні має широку популярність, а його творчу спадщину зараховують до яскравих явищ української та російської музичної культури першої половини ХХ століття. Твори композитора виконують відомі музиканти у престижних залах, у конкурсних програмах в усьому світі: в Україні, Великобританії, Німеччині, Швейцарії, Росії. Проте довгі роки перед цим, за життя і після смерті композитора, його творчість залишалась фактично невідомою. І сталося це через переслідування композитора радянською владою, зокрема, через заборону на публікацію та виконання його творів.
Майбутній композитор народився у Рівному в родині працівника залізниці. Після переїзду до Росії Всеволод навчався у класичній гімназії, відвідував музичні класи Аркадія Абази і займався вдома на фортепіано, яке отримав у подарунок від своєї тітки. Професійну освіту здобував у Московській консерваторії  (клас спеціального фортепіано Пахульського, композиції - Танєєва та Іполлітова-Іванова, диригентський клас Орлова). У студентські ж роки вперше і востаннє виїхав за кордон – у Швецію.
У 1915-му Задерацький щотижня їздив до Петербурга – як виявилось, він був вчителем цесаревича Олексія, сина Миколи ІІ. Всеволоду пощастило, що у 1916-му його покликали до російської армії як офіцера, і він оминув розстрілу разом з царською родиною. Вдруге уникнути смерті йому допоміг особисто Фелікс Дзержинський, захоплений грою денікінського офіцера Задерацького. Задерацькому врятували життя, але заборонили жити в Москві та позбавили виборчого права. Його примусили виїхати в Рязань, де він знаходився під жорстким наглядом, проте мав право на викладацьку діяльність. У 1926 році під час хвилі репресій композитора заарештували та знищили всі його твори. Таким чином, перші музичні твори Задерацького, які дійшли до нас, датовані 1928 роком. Вони вже демонструють його близькість до музичного авангарду.

«Денікінець», «вчитель цесаревича» і «авангардист» у 1934 році був засланий у Ярославль викладати в музичному училищі, яке відкрилося після довгої перерви. Через нестачу викладачів Задерацький викладав з десяток дисциплін – від оперного класу до спеціалізованого фортепіано. А ще створив власний оркестр – схоже, достатньо високого класу, адже він зокрема виконував твори підвищеної оркестрової складності – Ріхарда Вагнера і Ріхарда Штрауса (це Задерацькому невдовзі згадають). У 1936 році його знову поновили у правах, але вже за рік знайшовся привід для репресій: у 1937-му під час Великого Терору його знову заарештували – цього разу за «розповсюдження фашистської музики» (малися на увазі, мабуть, ті ж таки Вагнер і Штраус), адже нічого, окрім концертних афіш оркестру, під час квартирного обшуку не знайшли. Рукописи ж його власних творів вціліли, бо були сховані у різних друзів.

З 1937 по 1939 рік Задерацький перебував у таборі «СевВостЛаг». І тут його знову врятував талант, цього разу, оповідача. Повагу серед інших в’язнів Всеволод здобув завдяки здатності до високохудожнього і захоплюючого літературного висловлювання, творчій уяві та добрій пам’яті. Саме у в’язниці на Колимі був створений його знаменитий цикл «24 прелюдії та фуги». Охоронці забезпечили композитора бланками для телеграм за умови, що на них не буде написано жодного слова, лише музичні знаки. Ясна річ, що за час роботи Задерацький списав не один олівець, проте стирати написане і робити правки було нічим, тому митець фактично не мав права на помилку. «Реінкарнацію» Das Wohltemperierte Clavier («Добре темперованого клавіру») Йоганна Себастьяна Баха (твору у 1944 році мало виповнитися 200 років) він створив на кілька років раніше за Пауля Гіндеміта (його цикл Ludus Tonalis з’явився у 1942) та Дмитра Шостаковича (1951).

Мотиви дострокового звільнення Задерацького, який мав відбувати 10-річний термін без права листування, невідомі, проте його син не виключає, що на це вплинула наполегливість його матері, яка боролася за повернення чоловіка.

Влітку 1949 року сім’я переїхала до Львова на запрошення друга Задерацького – Олександра Теплицького. Уперше за багато років композитор знайшов мистецьке середовище, яке би відповідало його ментальності та обдаруванню. У Львівській консерваторії він працював старшим викладачем фортепіано, камерного ансамблю та історії фортепіанного виконавства. Викладав також авторський курс "Історія піанізму", лекції з якого приходили слухати студенти інших львівських навчальних закладів. На початку 50-х Всеволод Петрович був єдиним у консерваторії представником московської школи, проте він швидко вписався в професорсько-викладацький колектив: приятелював з Соломією Крушельницькою, з якою спілкувався французькою, підтримував дружні стосунки з композитором Станіславом Людкевичем, користувався повагою та авторитетом серед інших колег.

Музикознавиця Стефанія Павлишин на початку 50-х років лише вступила на навчання у консерваторію. Вона згадує, що Задерацький виокремлювався на тлі інших викладачів: “Він був інтелігентного вигляду, статний, ходив в тюбетейці, з портфелем. Коли був в Коломиї на відпочинку, то давав консультації, але заборонив дружині брати сир і сметану за це”. У Львові композитор пробував відійти від свого авангардного стилю і писати твори на основі українських, російських, білоруських народних пісень – усе задля того, щоб мати змогу нарешті показати своє дітище публіці. На жаль, тінь “проблемного” минулого впала і на нову музику, яка не уникла надуманої критики.

Найбільше запитань досі викликає непересічний композиторський дар Всеволода Задерацького – самородок, що засяяв не завдяки, а попри, що не втратив свого блиску ні в московській пилюці, ні в магаданському болоті. Син митця, музикознавець Всеволод Всеволодович Задерацький, про феномен батька говорить так:

Bezborodko Oleg. Biography

Stefania Turkevych (1898-1977) was born in L’viv, one of the cultural epicenters of Galicia. During her lifetime, Galicia was part of the Austrian Empire, then Poland, then part of the Ukrainian Soviet Socialist Republic. This region bore the marks of Austrian, Hungarian, Lithuanian, Russian, and Polish influence and would soon witness the rise of the Soviet state. Turkevych’s father and grandfather were priests, and her mother was a pianist. Turkevych herself played piano, harp, and harmonium.1 Her prodigious talent led her to study in Vienna (1914-16; 1921-25), at the L’viv Conservatory (1918-19), and at the Prague Conservatory and the Ukrainian Free University in Prague (1930-34). Her early education was remarkably cosmopolitan.

Turkevych’s compositional language is unique.
Although one can hear the technical influence of Schoenberg and can detect certain expressionist tendencies, her music is generally quite lyrical, with occasional folk influence. This is typical of Turkevych’s style: she walks the line between tonality and expressionism—especially in her art songs—occasionally incorporating elements of pointillism and impressionism.
 
Turkevych displayed an early proclivity for composition. During her time at the L’viv Conservatory, she composed a series of liturgical works for the choir at St. George’s Cathedral, the mother church of the Ukrainian Greek Catholic Church.6 Shortly after marrying the rising Ukrainian-German expressionist painter Robert Lisowski in 1925,7 Turkevych moved to Berlin and studied composition privately with Arnold Schoenberg (1874-1951) and Franz Shreker (1878-1934). Turkevych earned a PhD in Musicology from the Ukrainian Free University in Prague in 1934, becoming the first woman from Galicia to receive a doctorate. Her boldly nationalistic dissertation was entitled “Ukrainian Folklore in Russian Operas.” She is now considered Ukraine’s first female composer.8 Immediately after receiving her PhD, Turkevych returned to L’viv, where she taught at the L’viv National Music Academy (sometimes called the L’viv Conservatory). She maintained this position until 1939, when she began working as a coach and accompanist at the L’viv National Opera alongside her sister, Irina Martynec (an opera singer). It was here that the two sisters met prima ballerina Daria NyzankiwskaSnihurowycz, who would become an important co-collaborator both in Ukraine and on Canadian soil more than 30 years later (for the premiere of Turkevych’s 1969 operaballet, Серце Оксани).
"Це таємниця для всіх. Це питання пов'язане з масштабом таланту, геніальністю, яка є в людині, яка керує всім інтелектуальним процесом його життя. Цей дар у композитора Задерацького був стисло пов'язаний з цікавістю до  всього. Він був людиною спраглою до життя, прислухався до мови, до думок, ідей, почуттів інших людей. Він спостерігав життя у всіх його проявах і, звісно, спостерігав за розвитком музичного мистецтва, щоправда, в дуже своєрідний спосіб, через внутрішню чисто фізичну мобільність. Він був дитиною Срібного віку. І це такий прояв інерції срібної, а насправді, золотої струни, яка пронеслась через першу половину 20 століття".
Turkevych displayed an early proclivity for composition. During her time at the L’viv Conservatory, she composed a series of liturgical works for the choir at St. George’s Cathedral, the mother church of the Ukrainian Greek Catholic Church.6 Shortly after marrying the rising Ukrainian-German expressionist painter Robert Lisowski in 1925,7 Turkevych moved to Berlin and studied composition privately with Arnold Schoenberg (1874-1951) and Franz Shreker (1878-1934). Turkevych earned a PhD in Musicology from the Ukrainian Free University in Prague in 1934, becoming the first woman from Galicia to receive a doctorate. Her boldly nationalistic dissertation was entitled “Ukrainian Folklore in Russian Operas.” She is now considered Ukraine’s first female composer.8 Immediately after receiving her PhD, Turkevych returned to L’viv, where she taught at the L’viv National Music Academy (sometimes called the L’viv Conservatory). She maintained this position until 1939, when she began working as a coach and accompanist at the L’viv National Opera alongside her sister, Irina Martynec (an opera singer). It was here that the two sisters met prima ballerina Daria NyzankiwskaSnihurowycz, who would become an important co-collaborator both in Ukraine and on Canadian soil more than 30 years later (for the premiere of Turkevych’s 1969 operaballet, Серце Оксани).
Використані матеріали з книги “Заборонена Музика” Л. Морозової, а також стаття про композитора газети varianty.lviv.ua.

Текст: Вікторія Антошевська

Listen to music in the App
Слухати музику в додатку