What is unique about composer Yuryi Ishchenko is that his music cannot be attributed to a specific musical direction, and his style cannot be characterized in a few words or placed in established frameworks. All his life he taught others and constantly continued to study and develop: he mastered the basics of the writing of the 20th century and tested his powers in all styles and forms without exception.

The period in which the Second String Quartet in Memory of Borys Lyatoshynskyi (1968) was written was marked by the artist's artistic searches and thirst for everything new. This was rather unusual for the composer of the Soviet era. Ishchenko chose for himself the path of an autodidact, the path of search and experimentation. Moreover, he goes beyond the learned rules and norms, forming a personal system of musical expression. At this time, Ishchenko devotes himself to the study of polyphony, revises the perception of the classics and makes neoclassical attempts, and admires the music of Lyatoshynskyi, Webern, and composers of the New Vienna school. All this new knowledge influenced his pieces of the 1960s and 1970s, in particular, String Quartet No. 2. The dramatic development of the 5-part cycle is filled with light and the feeling of enlightenment. Instead, the musical matter, like a ball of thread, unfolds to large proportions from a small motif that runs through the entire cycle, and then similarly collapses back to this initial theme, proclaiming a return to the beginning, the cycle of life, thought, and energy. This music raises themes of eternal and ephemeral and touches upon images of silence, and contemplation.

The quartet was written in the year of Lyatoshynskyi's death and is full of great respect for the leader of Ukrainian modernism. The dedication is not only expressed in the subtitle but the musical material. Although Ishchenko was not a student of Borys Lyatoshynskyi, the death of the world-renowned composer deeply upset the heart of the 30-year-old Ishchenko. Significantly, this tribute to Lyatoshynskyi became a symbol of respect, some a kind of ceremony of accepting the succession of creative principles of the master.

Один з феноменів композитора Юрія Іщенка – його твори не віднесеш до конкретного музичного напрямку, а його стиль неможливо охарактеризувати кількома словами чи помістити в певні усталені рамки. Усе життя він вчив інших і невпинно навчався сам. Іщенко постійно прагнув розширювати свій світогляд: він засвоював основи письма ХХ століття, перевіряв власні сили у всіх без винятку стилях і формах.

Період, у який був написаний Другий струнний квартет пам’яті Бориса Лятошинського (1968), власне, відзначився творчими пошуками і спраглістю митця до всього нового, що було далеким чи недоступним для  композитора радянської доби. Іщенко обрав для себе шлях автодидактики, розширення світоглядних і творчих горизонтів, шлях пошуку та експерименту. Більше того, він виходить за межі засвоєних правил і норм, формуючи особистісну систему музичного вислову. У цей час Іщенко занурюється у вивчення поліфонії, переглядає сприйняття класики і робить неокласичні спроби, захоплюється творчістю Лятошинського, Веберна та композиторів нововіденської школи. Увесь цей пласт нових знань вплинув на твори 1960-1970-х років, зокрема, і на Струнний квартет №2. Драматичний розвиток 5-ти частинного циклу спрямований до просвітлення. Натомість, музична матерія, ніби клубок із нитками, розгортається до небачених масштабів з невеликого мотиву, який є наскрізним для всього циклу, а потім, так само згортається до цієї початкової теми, проголошуючи повернення до початку, циклічність життя, думок та енергії. У цій музиці порушені теми вічного і минущого, образи тиші, самозаглиблення.  

Квартет написаний у рік смерті Лятошинського і є втіленням великої поваги до подвижника українського модернізму. Присвята полягає не лише  у підзаголовку до назви, але й в самому музичному матеріалі. Хоча Іщенко не був учнем Бориса Лятошинського, але відхід у засвіти митця світової величини глибоко торкнувся серця 30-річного композитора. Знаково, що цей триб’ют Лятошинському став не лише символом пошани, але і своєрідною церемонією прийняття наступництва творчих принципів спочилого майстра.