Symphony No. 2 "Hymn to the Dnipro-Slavutych" was written between 1983 and 1986 to the verses of the renowned poet Bohdan Stelmakh, with whom Viktor Kaminskyi became friends during their student years. Composing a symphony to a poetic text is quite rare in Ukrainian music. "In Ukrainian music, I can only name the Third Symphony by Yevhen Stankovych 'I Affirm Myself.' It made a great impression on me in the late 1970s. I wanted to create something similar. This inspired me to write my symphony," Viktor Kaminskyi recalls in an interview with the Lviv Organ Hall. "At that time, I began to take an interest in songs, perhaps under the influence of Volodya Ivasiuk. We were very close when we studied together. Then I started writing my first songs with Bohdan Stelmakh. I suggested he write something fundamental so that I could compose a symphony. Practically, it was my idea. But the theme of the Dnipro was his."

The powerful text of the symphony manifests the unity of Ukraine and the solidarity of Ukrainians in the struggle for a free and strong state. The work features symbols of the Dnipro, and national leaders Bohdan Khmelnytskyi and Taras Shevchenko, who unite and inspire generations. "Despite all the 'Aesopian euphemisms' of the poet and the composer, the symphony never received ideological approval for public performance," notes musicologist Lyubov Kyianovska.

"Such a text could not be performed for political reasons," says the composer. "And Bohdan Stelmakh as a poet was banned from performance in the second half of the 1980s." Thus, the manuscript of the Symphony's score remained on the shelf for many years.

The conductor and head of the Lviv Organ Hall, Ivan Ostapovych, discovered the unknown work of Kaminsky in the catalogs. He and Taras Demko, co-director of the Organ Hall, proposed performing this piece on the Organ Hall stage. The Lviv Organ Hall team, which has been consistently promoting Ukrainian music for several years, brings forgotten or previously unperformed national artifacts to the stage.

The premiere of Viktor Kaminskyi's Symphony No. 2 took place on April 7, 2024. The monumental work was performed by the Lviv Municipal Choir "Homin," soloists Ivan-Danylo Lykhach and Halyna Honcharova, and the Academic Symphony Orchestra of the Luhansk Regional Philharmonic under the direction of Ivan Ostapovych.

Before the first performance, Bohdan Stelmakh slightly updated the text, removing some euphemisms that were necessary during Soviet times, and could now name things directly. "At that time, Ukraine was a colony of russia. Yes, it was the late 1980s, 'perestroika,' we were fighting, it felt like independence was just around the corner, but there was not that free space, artists could not yet express themselves freely," explains the composer. In the orchestral-choral score, not a single note had to be changed.

"Listening and empathizing with the flow of the musical-poetic performance, you understand why, at the time, although the communist regime was no longer as bloody, the Soviet censorship did not accept this work. A careful reading of the poetry reveals the main references that evoke an allusion to anything but the 'communist paradise' and the ideological narratives of the USSR: mentions of 'the bloom of the guelder-rose,' 'the proud heart that knew no fear,' 'the wondrous tree of my Ukraine,' 'the native language resounding on your shores' — during the time of total russification, or 'the horde encroached upon the Dnipro and Slavutych' — from history, it is known that the horde came from the East. The last quoted line turned out to be a remarkable prophecy by the poet: only two years after the symphony was written, Slavutych became one of the epicenters of the Chornobyl disaster, organized by the foreign communist horde," notes Lyubov Kyianovska in her review of the premiere.

The symphony also received a new name: instead of "River of Friendship," with its Soviet pattern of "friendship of peoples," the authors named it "Hymn to the Dnipro-Slavutych," as the symbol of the Dnipro is central to the work. The Dnipro here is not just a river, but a life-giving source, the forefather of the nation, notes Kyianovska. From it grow several fundamental symbols: "The first is sacredness, combining pre-Christian and Christian traditions ('Good day, land unconquered by the enemy, Keeper of Easter and Christmas, We grow from the Trypillian ancient roots'), hence in the music, we notice the transformation of ancient monody, especially in the strict diatonic rhythm-declamations of the choir, quartal-quintal vertical harmonies and their sequences, and also, especially in the finale, characteristic turns of the Baroque genre of cantus. Another dimension of sacredness is the folkloric-customary one, embodied in themes close to archaic spring song chants. No less important is the contemporary view on the unity of Ukraine, embodied by the Dnipro ('dawning over Donbas and the Carpathians, in villages, towns, and cities'), thus Viktor Kaminskyi unfolds a wide palette of modern expressive means: from aleatoric wanderings in the orchestra, complex dissonant harmonies to colorful sonorous harmonies, modal 'glidings,' and the introduction of elements of Sprechstimme in the choral parts."

The symphony has five parts: Prologue, Monologue, Intermezzo, Ballad, Finale. According to the musicologist, the dramaturgy of the five-part symphony is very coherent, built on the dialectical unity-contrast of theatrical (1st part – prologue, 2nd part – monologue), instrumental (3rd part – intermezzo), song-folkloric (4th part – ballad) genres, concluding with a solemn finale, in which the turns of the Baroque laudatory cantus-vivace are clearly heard.

"Although all the parts go attacca, the change of imagery modes, peculiar to each part, was vividly felt in the moments of transition from one state to another," notes Lyubov Kyianovska.

According to her, conductor Ivan Ostapovych managed to logically build the form, find suitable tempo relationships, and dynamic gradations, making the symphony perceived as a whole from beginning to end. The choirmaster Vadym Yatsenko coped excellently with the challenging tasks of interpreting modern choral writing.

"The performers conveyed to the listeners the poet's and composer's idea, the main idea of the monumental canvas: from the depths of centuries, from the ancient roots, despite tragic trials and resistance to 'foreigners' and the 'horde' — to the affirmation of unity and free will in their home ('We grow from the Trypillian ancient roots, And freedom blooms for us every day')."

And today, a new generation of Ukrainians once again proves their resilience and independence.

Симфонія №2 “Славень Дніпру-Славутичу” була написана в 1983-86 роках на вірші Богдана Стельмаха, відомого поета, з яким Віктор Камінський почав товаришувати в студентські роки.

Написання симфонії на віршований текст – доволі рідкісне явище в українській музиці. “В українській я б хіба що називав Третю симфонію Євгена Станковича “Я стверджуюсь”. На мене вона справила велике враження наприкінці 1970-х. Мені захотілося зробити щось подібне. І це надихнуло мене написати свою симфонію, – розповідає Віктор Камінський про історію появи твору в інтервʼю Львівському органному залу. – У той час я почав захоплюватися піснями, можливо, під впливом Володі Івасюка. Ми з ним дуже колегували, коли навчалися разом. Тоді я з Богданом Стельмахом почав писати перші пісні. Запропонував написати йому щось таке фундаментальне, щоб можна було написати симфонію. Практично, це була моя ідея. Але тема Дніпра – його”.

Потужний текст симфонії маніфестує соборність України та єдність українців у боротьбі за вільну й сильну державу. У творі є символи Дніпра, провідників нації Богдана Хмельницького і Тараса Шевченка, які гуртують та надихають покоління. “Попри всі “езопові евфемізми” і поета, і композитора, симфонія так і не отримала дозволу ідеологічних служб на публічне виконання”, – зазначає музикознавиця Любов Кияновська.

“Такий текст не міг бути виконаний з політичних мотивів, – говорить композитор. – А Богдан Стельмах як поет був заборонений для виконання у другій половині 1980-х років”. Тож рукопис партитури Симфонії на довгі роки лишався на полиці.

Віднайшов у каталогах невідомий твір Камінського дириґент і керівник Львівського органного залу Іван Остапович, він та співдиректор Органного залу Тарас Демко запропонували композиторові виконати цей твір на сцені Органного залу. Команда Львівського органного залу, що впродовж кількох років послідовно пропагує українську музику, виносить на сцену забуті або раніше не виконувані національні артефакти.

Премʼєра Симфонії №2 Віктора Камінського відбулася 7 квітня 2024 року. Монументальний твір виконав Львівський муніципальний хор “Гомін”, солісти Іван-Данило Лихач і Галина Гончарова та Академічний симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії під дириґуванням Івана Остаповича.

Перед першовиконанням Богдан Стельмах трохи актуалізував текст, прибравши з нього деякі евфемізми, які були необхідні в радянський час, і зміг назвати речі своїми іменами. “Тоді Україна була колонією Росії. Так, це був кінець 1980-х років, “перебудова”, ми боролися, відчувалося, що ще трохи – і незалежність, але не було того вільного простору, митці не могли ще вільно висловлюватися”, – пояснює композитор. В оркестрово-хоровій партитурі взагалі не довелось міняти жодної ноти.

“Вслухаючись і співпереживаючи перебіг музично-поетичного дійства, розумієш, чому свого часу, начебто і на схилі вже не настільки кривавого, як раніше, комуністичного режиму, цей твір не сприйняла радянська цензура. Уважне прочитання поезії вихопить у ній головні орієнтири, які пробуджують алюзію зовсім не до “комуністичного раю” і не до ідеологічних наративів срср: згадка про “цвіт калини”, про “горде серце страху не знало”, про “дивне дерево моєї України”, про те, що рідна мова бринить на твоїх берегах” — у час суцільної русифікації, чи про те, як “за Дніпро да й за Славуту зачепилася орда” — з історії ж відомо, що орда сунула зі Сходу. Останній процитований рядок виявився ще й дивовижним пророцтвом поета: лише за два роки після написання симфонії Славута стане одним із епіцентрів Чорнобильської катастрофи, яку й організувала чужинська комуністична орда”, – відзначає Любов Кияновська в своїй рецензії на премʼєру твору.

Також Симфонія отримала нову назву: замість “Ріка дружби”, із радянським патерном “дружби народів”, автори назвали її “Славень Дніпру-Славутичу”, адже саме символ Дніпра є ключовим у творі. Дніпро тут – не просто ріка, а життєдайне джерело, прабатько нації, зазначає Кияновська. З нього виростають ще кілька фундаментальних символів: “Перший – це сакральність, що поєднує дохристиянські і християнські традиції (“Добридень, земле, ворогом нескорена, Хранителько Великодня й Різдва, Ростемо ми з трипільського пракореня”), відповідно в музиці помічаємо трансформацію давньої монодії, особливо у суворих діатонічних ритмодекламаціях хору, кварто-квінтових вертикальних співзвуччях і їх послідовностях, а також, особливо у фіналі, характерні звороти барокового жанру канту. Інший вимір сакральності – фольклорно-звичаєвий, втілений у темах, наближених до архаїчних веснянкових наспівів. Не менш важливим видається і сучасний погляд на соборність України, уособленням якої є Дніпро (“світає над Донбасом і Карпатами, по селах, по містечках, по містах”), відтак Віктор Камінський розгортає широку палітру сучасних виразових засобів: від алеаторичних блукань в оркестрі, ускладненої дисонантної гармонії до барвистих сонорних співзвуч, модальних “ковзань”, введення в хорові партії елементів Sprechstimme”.

Симфонія має пʼять частин: Пролог, Монолог, Інтермеццо, Баллада, Фінал.
За словами музикознавиці, драматургія п’ятичастинної симфонії вельми струнка, побудована на діалектичній єдності-контрасті театральних (1 частина – пролог, 2 частина – монолог), інструментальних (3 частина – інтермецо), пісенно-фольклорних (4 частина – балада) жанрів, завершуючись урочистим фіналом, в якому виразно прослуховуються звороти барокового прославного канту-вівату.

“Хоча всі частини йдуть attaca, зміна образних модусів, особливих для кожної частини, яскраво відчувалася у моментах переходу від одного стану до іншого”, – відзначає Любов Кияновська.

За її словами, дириґент Іван Остапович зумів дуже логічно вибудувати форму, знайти доцільні темпові співвідношення і динамічні градації, відтак симфонія сприймалась цілісно від початку до кінця. Прекрасно впорався з непростими завданнями інтерпретації модерного хорового письма хормейстер Вадим Яценко.

“Виконавці донесли до слухачів задум поета і композитора, головну ідею монументального полотна: з глибини віків, від пракоренів, попри трагічні випробування і протистояння “чужинцям” і “орді” — до утвердження соборності і вільної волі у своєму домі (“Ростемо ми з трипільського пракореня, І волею нам квітне кожен день”)”.

І сьогодні нове покоління українців у черговий раз доводить свою незламність та незалежність.