– Ви розповідали, що провели дитинство у Вірменії та Азербайджані і як тодішні перші музичні враження відбилися на вашому світосприйнятті. А з чого власне почалося ваше знайомство з музикою?

– Класичною музикою захоплювалася моя матір, удома було дуже багато платівок. Навіть, Гіндеміт був. Компонувати я почав, мабуть, років у 8, на той час уже займався у музичній школі. Якось, піднімаючись сходами додому, впіймав себе на тому, що наспівую мелодію, котру раніше не чув. Потім зрозумів, що це, мабуть, я сам придумав. Звісно, вкрай наївно, як трапляється у дітей.

Деякий вплив справила книжка Антона Мухи «Музиканти сміються». Я подумав: це дуже симпатичний світ, в якому хочеться бути. Не скажу, що одразу дійшов думки стати професійним музикантом. Мене приваблювала можливість грати на фортепіано, підбирати пісеньки, створювати їх самому. Наприклад, прочитав про сонатну форму в музичному словнику – захотілося спробувати написати. На жаль, дитячий зошит з цими пробами пера втрачено.

– Мабуть, не кожен хлопець, прочитавши про сонатну форму, намагатиметься створити сонату. Це засвідчує зацікавлення музикою на досить серйозному рівні.Серед ваших рідних не було музикантів?

– Із батьків – ніхто, але дядько мого батька – Яків Самійлович Цегляр – був досить відомим композитором. Це на мене, безперечно, вплинуло. Він дуже прихильно ставився до мого вибору професії, підтримував, що було дуже важливо. Хоча ті, хто чули його музику, знають: ми не схожі стилістично.

– Ви почали навчання з фортепіано, а пізніше у Київській спеціалізованій музичній школі імені Миколи Лисенка вже опановували композиторство. На якому етапі відбулася переорієнтація?

– Це було наприкінці 7 класу десятирічки. Чесно кажучи, як піаніст я просто не відповідав рівню підготовки цієї школи. Вчителі там дуже сильні були тоді, і є зараз. Вони послухали і сказали: можливо з цього хлопця вийде композитор. Тетяна Борисова, видатний педагог, порекомендувала мені займатися у Віктора Пацукевича. Віктор Олексійович був дуже доброзичливою людиною і всіляко сприяв моєму творчому розвитку, знайомив із сучасною музикою. У консерваторії я потрапив до Юрія Іщенка, який не потребує додаткових рекомендацій: це педагог і композитор екстракласу.

– Як ви охарактеризуєте пана Юрія як людину? Як він ставився до учнів? Що дав вам у творчому плані?

– Мені важко розмежувати професійні та людські риси у його особі. Юрій Якович був весь просякнутий музикою, культурою. Я захоплювався його пафосом служіння професії. Він працював щодня, навіть коли було важко через стан здоровʼя. Такої наполегливості я до того не бачив. Професор казав, що слід створювати музику попри все. Бо цей шлях неможливий без постійних зусиль. Це також один з уроків від учителя.

Ходили чутки про те, що він примушував учнів писати в одній манері. Але якщо ми порівняємо таких не схожих між собою митців, як Алла Загайкевич, Олександр Шимко, Віталій Вишинський, Олексій Войтенко, то побачимо, що насправді свободи було достатньо. Юрій Якович вимагав дуже відповідального професійного ставлення до роботи. Можна було творити у різних стилях, однак із дотриманням закономірностей музичної форми, збереженням цілісності музичної мови. Тобто ти можеш грати в шахи або хокей, та десь посеред гри переходити з шахів на хокей – це, вибачте, несмак.

Додам, що Юрій Якович мав грандіозну музичну ерудицію. Завжди слухав дуже багато різної музики, приймав її близько до розуму й серця.

– У 2003 році ви захистили кандидатську дисертацію «Статус буттєвого часу (ontological time) в музиці (за філософією часу Мартіна Гайдеггера)», чимало часу приділяєте філософському аспекту музики. Що саме спонукало вас розвиватися у цій сфері?

– Щодо проблеми музики і філософії є два підходи. Перший – це високий пафосний романтизм, як у Вагнера, який убачав перед мистецтвом якусь супермету. Інший демонструє Едвард Ґріг, котрий вважав, що там, де починається філософія, закінчується музика. Я не хотів би навіть відповідати на запитання, який шлях є вірним, оскільки композитор повинен мати свободу вибору. Свобода творчості для мене важливіша, ніж її інноваційність.

Особисто мені філософія видається дійсно значущою. Але це мій вибір, який інших людей ні до чого не зобовʼязує. Я хочу бачити у музичній творчості якусь кінцеву мету, розуміти в якому контексті буття це створюється, кому це потрібно. Я – як тутовий шовкопряд, котрий завиває кокон, аби переродитися в метелика. У мене є якийсь внутрішній позов писати музику як власну картину світобачення. Я колекціоную способи світобачення, як інші збирають поштові марки, живописні полотна або зразки валют.

Мартін Гайдеггер шукає спільну основу різних форм світогляду, тобто філософій. Багатовимірність часу, до якої прямував у пізній творчості цей філософ, мені дуже близька. Час дозволяє бачити музику з різних боків. Навіть користуючись звичними музичними засобами можна побудувати незвичне відчуття часу. Для мене колись стало відкриттям прослуховування увертюри до опери «Дон Жуан» Моцарта. Це було, коли я захопився сучасною музикою, але далеко ще не всього Моцарта знав. Мене вразило, як можна отримати дуже свіжі, нові враження від банальних гам у ре мінорі. Філософія збагачує відчуття від музики.

– Хочу поговорити про ваш YouTube-канал, де ви викладаєте власні опуси у форматі оригінальних відеороликів. Ви самі їх створюєте?

– Так, усі відео зробив особисто я.

– Розкажіть: спочатку народжується музика чи вона виникає одночасно з візуальними образами? Можна слухати музику окремо чи її слід сприймати паралельно з відео?

– Я не вважаю, що звуковий і візуальний ряди мають бути строго повʼязані. Спочатку я створюю музику, а потім підбираю до неї картинки, але у процесі написання твору подумки вже бачу якісь зображення. На жаль, засобами електроніки їх не вдається передати повністю. Для цього потрібен спеціаліст у даній галузі, а я таким не є.

– Кілька опусів ви написали під враженнями від війни, яку росія розв’язала проти України. Як творчість допомагає композитору передавати емоції про ці події? Чи є це своєрідною терапією для автора і слухача?

– Для мене це точно терапія, можливість знайти рівновагу, попри нещастя, що відбуваються поруч із нами. Ще не чув, щоб моя музика когось зцілювала. Якби це було так, я був би дуже радий. Сподіваюся, вона комусь допоможе відшукати в собі точку опори і точку опору – така гра слів можлива лише в українській мові.

Два твори я написав у Гатному під Києвом, куди виїхав на початку війни. Поряд – аеропорт «Жуляни». Вибухи було чутно. Бачив, як збили два російських літака. Обстановка досить тривожна, але паніки не було. Мені пощастило з дружиною. Вона – фахівець із теорії вірогідності. Отже, ми разом розмірковували про ймовірність того, чи впаде щось на нас. Вона невисока, тому можна почуватися по-філософськи і продовжувати писати музику.

Композиція, яка зветься «Плач над руїнами», постала, коли ми відʼїжджали до Чернівців (до речі, ми вже повернулися до Києва, бо це моє місто; можливо залишити його було хибним рішенням). Це – твір-передчуття. Мелодія англійського ріжка зʼявилася ще взимку 2014-го як передчуття: стануться ще катастрофи, війни і буде що оплакувати. До цього соло я додав аскетичну «підложку» з низьких струнних, бас-кларнета. Мені здалося, ніби така скупа добірка тембрів відповідає моєму сприйняттю ситуації і катастрофічній картині руйнування багатьох українських міст.

– Наскільки важливо композитору мати відчуття дому?

– Скоріше, чуття рідної землі, аніж дому. Квартиру можна змінити, це для мене не так суттєво, але жити саме в своїй країні – необхідно. Сучасний митець – людина мобільна. Умберто Еко писав, що нинішня людина може бути кочівником. Потрібно лише мати автомобіль для пересування, ноутбук для роботи. Але поза Україною я музику не можу створювати. Виняток становив лише Дрезден, де влітку 2019 року я працював у бібліотеці університету, – сама атмосфера там дуже надихає.

Скажу відверто, я не одразу відчув Україну як Батьківщину, бо вихований в СРСР, син військовослужбовця. Мій батько став українським патріотом раніше за мене. 1990-ті роки були свого роду перехідними. На початку нульових я вже остаточно відокремився від пострадянського й почав усвідомлювати, що Україна – моя країна, дедалі глибше засвоював українську мову. Тепер я мислю себе лише тут, в Україні.

– У соцмережах ви писали, що під час обстрілів Києва були влучання поруч із вашим домом.

– У цій квартирі я мешкав 30 років, до 2020-го. Там жила моя матір, але ми встигли її вивезти ще 2 березня. Радію, що ми легко відбулися. Що означає кілька вибитих вікон у порівнянні з людським життям? Переживаю за той район, двори, де блукав у юності, – за це болить. Що б не казала російська пропаганда, там нічого військового не було – школа, садок. Але мене обурює й сама думка про те, що українські військові можуть бути їхньою законною ціллю, – це розбійницький підхід. Вельми шкода людей у Бучі, Маріуполі. Там справжня катастрофа.Мене радує, що останніми роками слово «українець» набуває все більше політичного, а не етнічного характеру. Я не є чистим українцем і не роблю з цього секрету. У мене чверть української, чверть польської, чверть єврейської і чверть російської крові. Отже, є родичі в росії. Я з ними не спілкуюся давно. У 2014 році, коли тривав Майдан, дехто ще виходив на звʼязок, але згодом то зійшло нанівець. Є одна родичка в Москві, яка цілком розуміє, що відбувається, але боїться відкрито говорити про це, страхається за свою родину, – вона ж у репресивній державі. Усі інші просто мовчать.

До речі, чимало наших людей, яких я вважав недостатньо патріотичними, з початком війни заявили про сильну українську позицію.

Травма найбільше відчувається тоді, коли нічого не робиш. Не скажу, що я великий громадський активіст, але найлегше мені було, коли в Гатному пішов до тероборони і допомагав рити окопи. У Чернівцях приєднався до місцевих волонтерів, розвантажував гуманітарку або допомагав виготовляти маскувальні халати.

– Як ви ставитеся до відмови від виконання російської класики?

– Дуже слизька тема. Моя позиція: це повинно бути особистим вибором кожного музиканта, а не примусом у дусі москви. Слово «націоналізм», як на мене, має надзвичайно широкий діапазон значень, тому ним маніпулюють. Одне з них – цілком нейтральне: «любити свій край». Нормальний патріот розуміє іншого такого самого. Для мене нормально любити українську музику, як нормально для грузинського патріота любити грузинську. Із таким грузином ми легко порозуміємося.

Щодо Чайковського. Це дуже непроста постать. У нього є українське коріння, але також є й російське, й французьке. До якої ж культури він сам себе зараховував? До російської, як я знаю. Опера «Мазепа» – це якраз бачення історії саме з російського боку. Але чи дає результат адміністративна заборона? Приклад, який шокує – книжка «Mein Kampf». Я спробував її прочитати. Це така нудна й нецікава література, що я би її видавав із коментарем, котрий навіть нерозумним людям пояснював, чому це не працює, чому це фейк. Так само і з російською культурою: треба пояснювати. Вона сама собою через наше світосприйняття матиме обмежений ужиток.

– Ви зараз продовжуєте викладати в Київській муніципальній академії музики імені Глієра та Національній музичній академії України?

– Нині, в умовах війни я це роблю не так регулярно, як хотілося б. Але мене дуже тішать учні, які вчаться, надсилають завдання, на лекціях онлайн вітаються «Слава Україні!» Це надихає.

Життя української музичної культури продовжується. Навіть у дрібницях – задачах із гармонії, сольфеджіо. Знаєте, коли я повернувся до Києва, першим позитивним враженням було те, що «Київзеленбуд», попри все, висаджує нові дерева. Ми творимо культуру на своїй землі. Хай квітне Україна!